Лія Серебро, Олена Арматіна - Його інвестиція. Міняю інвестора. Частина 2., Лія Серебро, Олена Арматіна

61

День весілля.

З самого ранку в домі панував безлад. Але приємний і хвилюючий безлад. Дзвінки, голоси, нескінченні вказівки. Хтось біг коридорами з тканинами, хтось із прикрасами, а мене закрили в одній із кімнат і, здається, вирішили перетворити на ляльку. Я сиділа перед дзеркалом, майже не ворушачись, поки візажистки й перукарі чаклували наді мною, створюючи бездоганний образ.

 

Довкола мене – блиск тюлю, сяйво прикрас і запах дорогих парфумів, які змішалися з ароматами лаку для волосся й пудри. Здавалося, що всі вже забули, що за цим всім стоїть людина, яка всередині відчуває себе не принцесою, а скоріше дівчинкою, яка трохи загубилася у власних рішеннях.

 

Я дивилася в дзеркало і майже не впізнавала себе. Жінка з ідеальними локонами, очима, підкресленими димчастим макіяжем, і губами, які блищать, була кимось іншим. Але чи дійсно? Чи цією жінкою я прагнула бути?

 

Усередині мене боролися два голоси. Один шепотів, що я роблю правильний вибір, що Емір – це стабільність, любов і захист. Інший же кричав, що я обираю не серцем, а головою, і це може стати помилкою, про яку шкодую все життя.

 

«А чи кохаю я його?» – промайнуло в голові, і це питання одразу викликало біль у грудях. Так, я кохаю. Але кохання буває різним. Моє до Еміра – як тихе, спокійне море. Але чи здатне воно горіти? Або я просто шукаю в ньому те, чого ніколи не було?

 

Я згадала слова Саліма, його наполегливий погляд, його руки, які завжди знаходили спосіб торкнутися мене, якось по-особливому. Чи в цьому була пристрасть, чи це просто його спосіб нагадати мені, що він тут і не збирається йти з мого життя?

 

Раптом у двері постукали.

 

– Пані Анастасіє, можна хвилинку? – почувся голос охоронця.

 

– Що таке? – я трохи відволіклася від думок.

 

– Салім хоче поговорити з вами. Він наполіг, щоб ми залишили вас наодинці.

 

Я напружилася.

 

– Зайде тільки він.

 

Через хвилину двері відчинилися, і Салім увійшов. Він був у чорному костюмі, як завжди неймовірно красивий і впевнений. Його очі одразу знайшли мої у дзеркалі, і я зрозуміла, що всі навколо автоматично випарувалися, залишивши нас у кімнаті самих.

 

– Вийдіть усі, – сказав він тихо, але впевнено до помічниць і візажисток.

 

Жінки перезирнулися, але поспішно залишили кімнату, залишивши нас наодинці.

 

Він зробив кілька кроків уперед, зупинився за моїм стільцем і поклав руки на спинку. Його відображення в дзеркалі дивилося на мене так глибоко, що здавалося, ніби він бачить усі мої думки.

 

– Ти готова? – його голос був тихим, але від нього пройшли мурашки по шкірі.

 

– До чого? – я відповіла, навіть не знаючи, про що саме він питає: про весілля чи про щось більше.

 

– До цього життя. До того, щоб стати частиною мого батька, його світу. До того, щоб відмовитися від усього іншого.

 

Його слова прозвучали якось занадто серйозно, і я вдихнула глибше, щоб знайти, що відповісти.

 

– Це мій вибір, Саліме.

 

– Вибір? – він нахилився ближче, майже торкнувшись губами мого вуха. – Або спроба втечі?

 

Я різко повернулася до нього, наші обличчя виявилися занадто близько.

 

– Це не втеча, – сказала я з викликом.

 

– Тоді чому твої очі кричать інакше? – Він провів пальцями по моїй руці. – Я бачу, як ти сумніваєшся, як уникаєш себе.

 

– Саліме, – я спробувала прибрати його руку, але він тримав її м'яко, але наполегливо. – Ми вже це обговорювали. Ти завжди бачиш те, що хочеш бачити.

 

– Іноді, – він нахилив голову трохи вбік, – я бачу більше, ніж ти хочеш показати.

 

Його погляд палаючих очей став майже нестерпним.

 

– Саліме, ти не маєш права зараз бути тут і говорити мені такі речі.

 

Він посміхнувся, але в його очах залишалася якась гостра іскра.

 

– А я, люба, все ще вважаю, що маю. Тому що це ми з тобою мали бути там, разом. А не ти й мій батько.

 

Я відчула, як моє серце калатає, але змусила себе тримати погляд холодним.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍