Лія Серебро, Олена Арматіна - Його інвестиція. Міняю інвестора. Частина 2., Лія Серебро, Олена Арматіна

Його рука обережно торкнулася моєї, пальці теплі, але я відчула від них мурахи, які пробіглися до самих плечей. Підняла на нього погляд, хоч і знала, що не варто. В його очах знову цей знайомий блиск — суміш упевненості, нахабства й тієї іскри, яка завжди змушувала мене втрачати контроль.

— Я занадто добре тебе знаю, люба, — промовив він тихо, майже пошепки, але так, щоб кожне слово вкарбувалося в мої думки. — Ти рідна душа моя. Така сама авантюрна і ризикована, як я. Спокійне сімейне життя з моїм батьком? Ні, це не для тебе. Тобі набридне це все, і ти втечеш. Як втікала від усього, що набридало тобі чи було нецікавим.

Я на мить затримала дихання, відчуваючи, як його слова ріжуть мене наче лезо, але не тому, що він мав рацію, а тому, що він говорив зі знайомою мені переконаністю. Зі смаком перемоги в голосі.

— О ні, Салімчику, — відповіла я, ковтаючи колючий клубок у горлі. — Це ти кажеш як про себе. Ти бачиш себе в мені, чомусь! Не знаю, чому, але зараз ти займаєшся якимось... навіюванням! — кинула, наголошуючи на останньому слові, —Навіюванням мені того, чого не існує.

Він тихо розсміявся, опустив погляд, ніби я розважила його цією відповіддю. Потім підняв очі, і я побачила там ту ж саму впертість.

— То ти кохаєш мого батька? Так?

Я зітхнула. Ці питання... Його вміння знайти мої слабкі місця й натиснути туди, де болить.

— Про свої почуття до нього я буду говорити тільки йому, — випалила я, твердо й без жодної емоції. — Не твої це справи!!!

Він усміхнувся, так, наче почув те, що хотів. Нахилив голову трохи вбік і, зберігаючи цей самий хижий спокій, прошепотів:

— Кращої відповіді і не буде на сьогодні. Я все зрозумів, люба.

— Припини мене так називати! — не стрималася я, і голос прозвучав різкіше, ніж хотіла.

Він лише хитро посміхнувся. Його пальці ще раз ковзнули по моїй руці, змушуючи мене стискати кулаки, щоб не дати волі емоціям. А потім, із цим своїм звичним відтінком провокації в голосі, додав:

— Пробач, матусю, більше так не буду.

Я ледь не вибухнула, але вдихнула глибоко, намагаючись повернути собі хоч крихту спокою. Його погляд ковзнув по мені востаннє, і, ніби розважений власною грою, він зробив крок назад, залишаючи мене стояти посеред цієї гойдалки емоцій, яку він сам і створив.