Лія Серебро, Олена Арматіна - Його інвестиція. Міняю інвестора. Частина 2., Лія Серебро, Олена Арматіна

Я не стримала сміх.

– Тату, не кажи так. Він тебе злякається, якщо почує.

– Злякається? Він? – тато розправив плечі, намагаючись виглядати суворо. – Настю, ти ж мене знаєш. Якщо він любить тебе так, як каже, то йому нема чого боятися. Але якщо ні – йому краще не потрапляти мені на очі!

Мама схопила його за рукав.

– Припини, – сказала вона з докором, але не змогла втримати усмішку. – Інакше він справді подумає, що ми якісь дикі українці.

– Мамо, тату, все добре, – я знову обійняла їх обох. – Я так скучила. Ви навіть не уявляєте, наскільки важливо, що ви тут.

Мама поцілувала мене в щоку.

– Ми теж скучили, доню. І, повір, бабуся зараз була б щаслива, якби могла побачити тебе. Але вона сказала перед від’їздом: «Передайте Насті, що я пишаюся нею. І нехай вона буде щаслива».

Я відчула, як гаряча хвиля котиться до очей.

– Дякую вам. За все.

Ми стояли так кілька хвилин, просто обіймаючи одне одного, без зайвих слів. Усе було сказано їхніми очима, їхнім теплом, їхньою безмежною любов’ю.

Емір зайшов до кімнати — і все наче завмерло.

На мить я помітила, як мама, яка ще секунду тому виглядала змученою після довгої дороги, просто затамувала подих. А потім так голосно ковтнула, що я ледве стрималася, щоб не засміятися. Емір був вражаюче гарним: у строгому, але ідеально підібраному костюмі, з бездоганно укладеним волоссям і тим самим магнетичним поглядом, який змушує забувати слова. Та сьогодні він був ще чарівніший — на його руках був Ельдар, наш син, який, здається, почувався в татових руках найкраще в світі.

– Добрий день, – привітався він з теплою усмішкою, і я помітила, як у мами з'явився рум'янець. Тато, на відміну від неї, стримано кивнув, але навіть він, здається, був вражений Еміром.

– А це і є ті найцінніші для тебе люди? – спитав він, звертаючись до мене, але дивлячись на батьків.

– Так, – тихо відповіла я, а мама вже підійшла ближче, щоб краще роздивитися онука.

– Дуже приємно познайомитися, – продовжив Емір, трохи змінивши вираз обличчя на серйозний, але все одно дуже теплий. – Я Емір, наречений вашої доньки. Хочу щиро подякувати вам за неї. Вона неймовірна — сильна, добра, красива, турботлива... Я навіть не знаю, як вона виросла такою, але ви маєте пишатися нею.

Мама злегка почервоніла, а тато суворо усміхнувся:

– Ну, ви не змушуєте нас розчаровуватись у собі, якщо так вважаєте.

Емір тихо засміявся, і це сміх був таким невимушеним, що навіть тато, який завжди любив "тримати дистанцію", трохи розслабився.

– А це, – сказав Емір, повертаючи увагу до Ельдара, – ваш онук. Його звати Ельдар, і, я впевнений, він вас дуже полюбить.

Мама не втрималася й простягнула руки, щоб забрати Ельдара до себе. Емір обережно передав її онука, і в той момент я зрозуміла, що серце моєї мами просто розтануло.

– Ох, який же він гарненький, – майже шепотіла вона, дивлячись на сина. – І на тебе схожий... хоча ні, в ньому щось є і від нашої Насті.

– Він такий спокійний, – зауважив тато, теж схилившись ближче до онука.

– Так, – підтвердив Емір. – Він у нас справжній джентльмен. Але не хвилюйтесь, у нього є і сильний характер. Це я вже відчув.

Я усміхнулася, дивлячись на те, як швидко вони знайшли спільну мову. Це була сцена, яку я могла б тільки мріяти побачити: моя сім'я, така різна й часом далека від ідеалу, зараз виглядала такою єдиною й щасливою. Емір сидів поруч із татом і говорив про щось серйозне, а мама не могла відірватися від Ельдара, ніби боялася, що це тільки сон.

І все-таки я розуміла: у моєму житті з'являються моменти, які здаються настільки досконалими, що стає страшно їх втратити.

В кімнаті настала така дивна, майже відчутна тиша. Емір пішов із татом, і відразу стало якось затишніше, хоч і трохи сумно. Я залишилася сама з мамою. Вона дивилася на мене з тим виразом обличчя, який я знала ще з дитинства — наче хотіла щось сказати, але спершу обдумувала, як правильно це зробити.

— Донечко, я так пишаюся тобою, — раптом тихо промовила вона, ледь посміхаючись. — Не буду приховувати, я думала саме найгірше. Думала, що ти нас обманюєш, що тут, у Туреччині, займаєшся... ну, ти знаєш чим. — Вона коротко засміялася, але в її сміху була якась нотка суму. — Але зараз, побачивши все це, я прошу вибачення. Вибач мені, донечко.