Жоель Дікер - Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер

— Таж задля того, щоб існувати, Розенберґу! Щоб привернути увагу! Щоб на мене нарешті поглянули! Я зрозумів, що ніколи не розкрию цієї справи. Я був на дні суспільства. Жив у трейлері, без родини, без друзів. Справляв враження тільки на безталанних акторів, змушуючи їх живитися славою, яка ніколи не прийде. Що я міг зробити? Коли в червні Стефані Мейлер прибула до мене в Лос-Анджелес, у мене нарешті з’явилася надія, що я таки закінчу п’єсу. Я розповів їй усе, що знав, сподіваючись, що й вона зробить те саме.

— То Стефані знала, що ціллю була Меґан Падалін?

— Авжеж. Це я їй сказав.

— А вона що знала?

— Хтозна. Зрозумівши, що я не знаю, хто вбивця, вона хотіла було відразу ж ушитися. Сказала мені: «Що ж, не буду більше гаяти часу». Я вимагав, щоб вона поділилася зі мною інформацією, яка в неї була, та вона відмовилася. Ми навіть трохи посварилися у барі «Білуга». Намагаючись її зупинити, я вхопився за її наплічник, з якого все висипалося додолу. Усі папери, що стосувалися цього слідства, запальничка, ключі з тією кумедною жовтою кулею, що служила брелоком. Я допоміг їй зібрати всі ті речі, намагаючись зазирнути в її нотатки. Та марно. А потім прибув і ти, друже Розенберґу. Спершу я не хотів нічого тобі казати, щоб не використовували мене двічі, мов дурника. А потім подумав собі, що, може, це останній шанс повернутися до Орфеї й зіграти виставу на відкритті фестивалю.

— Без справжньої п’єси?

— Мені теж кортіло урвати бодай крихту слави. Це все, на що я розраховував. І я таки урвав її. Два тижні про мене говорили. Я був у центрі уваги, в газетах, керував акторами, з якими робив, що мені хотілося. Я випровадив на сцену великого критика Островскі в трусах і змусив його читати вірші латиною, його, котрий так недобре відгукнувся про мою моновиставу 1994 року. Те саме укоїв я з цим гівном Ґуллівером, який так принизив мене того ж таки року. Варто було тільки поглянути на нього, майже голого, з тим дурнуватим борсуком у руках. Я помстився й зазнав пошани. Я жив.

— Але все ж таки поясніть, Кірку: чому замість кінця — чисті аркуші?

— Про це я не турбувався. Гадав, ви знайдете вбивцю ще до прем’єри. Розраховував на вас. А я просто оголосив би вже відомого винуватця й поскаржився б на те, що ви все зіпсували.

— А ми його не знайшли.

— То Дакота і не назвала б його, а я знову випустив би на сцену «Танок смерті». Цілими годинами принижував би Островскі й Ґуллівера. Та п’єса могла б тривати до нескінченності, до самісінької півночі. Я ладен був піти на все.

— Але ж ви тоді виставили б себе дурником, — зауважила Анна.

— Не більше, ніж мер Браун. Його фестиваль зазнав би краху, люди вимагали б, щоб їм повернули гроші за квитки. Він утратив би авторитет, і його переобрання опинилося б під загрозою.

— То все це було задля того, щоб нашкодити йому?

— Усе це було задля того, щоб не бути самому. Адже, по суті, «Темна ніч» — це моя самотність на дні суспільства. Але мені пощастило тільки в одному: я завдав шкоди. І тепер через мене та прекрасна молода дівчина Дакота перебуває поміж життям і смертю.

Запало мовчання. Урешті я сказав Кіркові:

— Що ж, ви у всьому маєте рацію. Ми знайшли вашу п’єсу. Мер Ґордон зберігав її в сейфі у банку. У тексті кодом записане ім’я Джеремі Фолта, того чоловіка, що розбився на мотоциклі. Отже, є зв’язок поміж Джеремі, головою Ґордоном і Меґан Падалін. Ви все зрозуміли, Кірку. У вас у руках усі фрагменти цієї головоломки. Тепер просто треба правильно їх скласти.

— Дозвольте мені допомогти вам, — благально сказав Кірк. — Так я поправлю шкоду, якої завдав. Обіцяю.

— Якщо будете коректно поводитися.

— Обіцяю, Джессе.

Спершу ми вирішили зрозуміти, що ж сталося напередодні увечері у Великому театрі.

— Я був на сцені, дивився на Дакоту, — сказав нам Кірк. — Коло мене були Аліса Філмор і Джеррі Еден. Раптом пролунали постріли. Дакота повалилася додолу. Ми з Джеррі кинулися до неї, потім підбігла і Шарлотта.

— Ви помітили, звідки стріляли? — запитав Дерек. — З першого ряду? З краю сцени?

— Хтозна. У залі була темрява, а на нас були спрямовані прожектори. Так чи так стрілець був поміж глядачами, тому що Дакота стояла лицем до зали, і кулі поцілили їй у груди. Одного не можу зрозуміти, як зброя опинилася в залі. Адже заходи безпеки були дуже суворі.

Щоб відповісти за це запитання й перш ніж опитувати інших акторів трупи, ми зібралися разом із майором МакКенна, Монтанем і мером Брауном у залі для нарад, щоб підсумувати ситуацію.

На цьому етапі розслідування ми не мали ніяких відомостей про стрільця. Ніяких даних. У Великому театрі не було камер, а глядачі, яких ми опитали, нічогісінько не бачили. Всі торочили те саме: коли пролунали постріли, в залі була цілковита темрява. «То була достеменна темна ніч, — казали вони. — Вдарили два постріли, дівчина впала, потім почалася загальна паніка. Як почувається та сердешна акторка?»

Новин у нас не було.

МакКенна сповістив, що зброї не знайшли ні в залі, ні на довколишніх вулицях.

— Либонь, стрілець скористався панікою, щоб утекти з Великого театру і викинути зброю деінде, — сказав майор.

— Ми не могли завадити людям вийти, — сказав Монтань, наче хотів виправдатися. — Вони лізли б одне одному на голову, були б жертви. Ніхто й не думав, що небезпека прийде зсередини, адже зала була цілком убезпечена.

От якраз завдяки цьому, попри цілковиту відсутність конкретних доказів, ми змогли значно просунутися вперед у нашому розслідуванні.

— Як особа зі зброєю могла пройти у Великий театр? — запитав я.

— Не можу цього собі пояснити, — відказав МакКенна, — адже хлопці, що контролювали доступ до зали, мають добрячий нюх. Вони убезпечують проведення міжнародних конференцій, парадів, пересування голови держави в Нью-Йорку. Процедура дуже сувора: попередньо залу обшукали зі службовими псами, натренованими на вибухівку і вогнепальну зброю, а потім поставили під пильний нагляд. Уночі ніхто не міг прослизнути до приміщення.

Але щось