Джаред Мейсон Даймонд - Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу

дійшовши до кульмінаційного моменту розриву, старша жінка, не будучи знайомою з тим чоловіком, вже встигла розпізнати застережні ознаки того, що він був привабливим, але нікчемним нарцисом, а поки слухала розповідь, переконалася в цьому. Цей випадок ілюструє цінність досвіду різних людей і корисність його застосування. Людській поведінці дійсно притаманні широкі загальні риси, хоча у дрібних деталях кожен індивід відрізняється від інших.

Які ж відповідні типи уроків можна винести з дослідження історій людського життя? Один тип стосується конкретних уроків про ймовірну майбутню поведінку конкретної країни, виходячи з розуміння її історії. Наприклад, Фінляндія — це маленька демократична країна, яка щосили намагається підтримувати добрі стосунки зі своїм автократичним сусідом Росією, має добре навчену армію і не розраховує на те, що інші країни допоможуть їй захиститися. Підставами для проведення такої політики стали ті уроки, які Фінляндія винесла зі своєї недавньої історії. Людина, яка погано знається на фінській історії, навряд чи зрозуміє, чому Фінляндія проводить і буде й надалі проводити саме таку політику. Подібною людиною був і я, коли вперше приїхав до цієї країни в 1959 році й, не знаючи її історії, запитав свого фінського приятеля, чому Фінляндія не протистоїть тиску Радянського Союзу, адже я був упевнений, що на її захист виступлять Сполучені Штати.

Інший тип уроків, які можна винести з історії, складається з узагальнень. Візьмімо знову для прикладу Фінляндію та Росію. Наряду з конкретними рисами, притаманними лише Фінляндії та Росії, їхні відносини є ілюстрацією узагальнення: над маленькою країною нависає загроза з боку її сусіда — країни великої й агресивної. Універсального засобу позбутися такої загрози не існує. Ця тема була висвітлена ще в одному з найдавніших та найчастіше цитованих творів — у книзі п'ятій «Історії Пелопоннеської війни», написаній афінським істориком Фукідідом у V столітті до нашої ери. Фукідід змальовує, як громадяни маленького грецького острова Мілос реагували на тиск із боку могутньої Афінської імперії. В уривку, відомому як «Мілоський діалог», Фукідід переповів болісні переговори між мілосцями та афінянами: мілосці виторговували собі життя й свободу, намагаючись переконати афінян не застосовувати силу, тоді як афіняни закликали мілосців реалістично оцінити своє становище. Потім Фукідід стисло розповів про результат: мілосці відкинули вимоги афінян, так само як два тисячоліття потому фіни спершу відкинули вимоги СРСР. Афіняни розпочали облогу Мілоса; певний час мілосці успішно оборонялися, проте все ж змушені були здатись. Зрештою афіняни повбивали всіх мілоських чоловіків і поневолили жінок та дітей.

Звісно, росіяни не повбивали фінів і не поневолили їх, і це свідчить про те, що кінцевий результат мілоської дилеми та найкраща стратегія суттєво різняться залежно від випадку. Проте звідси можна винести й універсальний урок: маленькі країни, над якими нависає загроза з боку країн великих, мають бути насторожі, розглядати альтернативні варіанти дій і оцінювати ці варіанти реалістично. Попри те, що цей урок видається вкрай простим і не вартим нагадування, його, на жаль, дуже часто ігнорували. Його проігнорували мілосці, його проігнорували парагвайці, що вели катастрофічну війну проти об'єднаних сил значно більших Аргентини, Бразилії та Уругваю з 1865 по 1870 рік, результатом якої стала загибель 60 % населення Парагваю; його проігнорувала Фінляндія в 1939 році; його проігнорувала в 1941 році Японія, одночасно розпочавши бойові дії проти США, Британії, Нідерландів, Австралії та Китаю, маючи при цьому на Далекому Сході вороже налаштовану Росію; і його проігнорувала Україна під час свого останнього загрозливого протистояння з Росією.

Якщо мені вдалося переконати вас у тому, що не слід відкидати можливість вчитись на досвіді інших країн, то чого нас можуть навчити ті конкретні історії, які я виклав у цій книзі? З'явилося багато узагальнень. Одна група таких узагальнень складається з переліку кроків, які допомогли нашим сімом країнам подолати кризу: визнати факт, що країна перебуває у стані кризи; взяти на себе відповідальність за здійснення змін замість того, щоб винуватити у своїх бідах інші країни й виставляти себе жертвою; «спорудити огорожу» з метою окреслення тих загальнонаціональних рис, які потребують змін, щоб нікого не приголомшило відчуття, що у країні все йде не так, як слід; визначити країни, від яких потенційно можна буде отримати допомогу; визначити країни, прикладами яких можна буде скористатися для подолання проблем, схожих на ті проблеми, що стоять перед цими країнами; виявляти терплячість і усвідомлювати, що перший варіант подолання кризи може не спрацювати і що для її подолання може знадобитися кілька послідовних спроб; обміркувати, які засадничі цінності й далі залишаються актуальними, а які — ні; зробити чесну самооцінку.

Іще одне узагальнення стосується національної ідентичності. Молодим країнам слід витворити свою національну ідентичність, як це зробили Індонезія, Ботсвана та Руанда. Країнам із древньою історією може знадобитися перегляд національної ідентичності, а також, можливо, і засадничих цінностей; такий перегляд останнім часом демонструє Австралія.

Наступне узагальнення стосується неконтрольованих чинників, які впливають на результат кризи. Кожна країна прив'язана до свого попереднього досвіду подолання криз і оточена рамками власних геополітичних обмежень. Додатковий досвід не може впасти з неба, не можна позбутися обмежень за помахом чарівної палички. Але країна має зважати на них, як це робили в Німеччині Бісмарк і Віллі Брандт.

Песимісти у відповідь на ці пропозиції можуть запротестувати: «Це настільки абсурдно очевидно, що не потрібна книга Джареда Даймонда, аби спонукати нас до чесної самооцінки, використання чужих прикладів, уникнення настроїв безневинної жертви чиєїсь злої волі й таке інше!» Та ні, така книга потрібна, бо не можна заперечувати, що отакі «самоочевидні» вимоги аж надто часто ігнорувалися в минулому й ігноруються нині. До людей, які заплатили своїм життям за ігнорування «самоочевидних» вимог в минулому, належать всі мілосці чоловічої статі, сотні тисяч парагвайців і мільйони японців. До людей, ігнорування якими «самоочевидних» вимог загрожує їхньому нинішньому добробуту, відносяться і кількасот мільйонів моїх співвітчизників.

Песиміст може також сказати: «Так, на жаль, ми дійсно часто ігноруємо очевидне, але книга не зможе вилікувати нас від цієї сліпоти. Людство знає про мілоський діалог ось уже дві тисячі років, але все одно робить одні й ті самі помилки. Яка нам користь з іще однієї книги?» Річ у тім, що ми, автори, маємо оптимістичні підстави продовжувати свої зусилля. Нині людство налічує як ніколи багато освічених читачів. Ми знаємо тепер значно більше про історію світу й тому маємо змогу висувати значно краще документовані аргументи, аніж це було в часи Фукідіда. У світі значно побільшало демократичних країн, а це означає, що значно більше громадян, аніж будь-коли в минулому, мають змогу чинити