Павло Штепа - Московство

років за Києво-Руської. Чотири тисячі років безперервного живого зв’язку України з осередками найвищої культури і цивілізації. Наша Чорноморщина від сивої давнини була великим вогнищем української культури. Нащадки босфорців — елінізованих праукраїнців, зукраїнізованих елінів — ці нащадки створили праукраїнську азбуку (другу по гітітській), переклали вже в перших століттях християнства Св. Євангеліє на праукраїнську мову. Вони, а не греки, побудували християнські храми на Чорноморщині і в самому Києві ще століття перед хрещенням Руси Володимиром. І першим митрополитом України-Руси був не чужинець грек, а українець Настас Корсунський (тобто з Херсонесу). І не чужинці, а самі українці побудували в Києві чудо тодішньої архітектури і мистецтва — Святу Софію.

Історики починають українську історію з ІХ ст., згадуючи лише кількома натяками про безмірно більше, безмірно багатше життя Праукраїни до ІХ ст. Читаючи їхні праці, можна подумати, що величезне культурне і матеріальне багатство і могутність Києво-Руської держави та її столиці Києва якось раптово постали з порожнечі і розвинулися до своєї величі за якихось два століття. Навіть школяр знає, що культура розвивається до великої тисячоліттями. А національну культуру творять і розбудовують не чужинці, а творчий геній власного народу. Коли ж народ і позичає щось у чужинців, то надає всьому власні національні форми і навіть зміст. Архітектура, мистецтво Київської Св. Софії — наскрізь своєрідні, таких немає ніде у світі. Мистецтвознавці ретельно шукали чужих впливів і не знайшли. Не знайти їх і в інших творах українського творчого генія, наприклад, у законодавстві. Отруєні почуттям своєї національної нижчості, малоукраїнці хворіють на рабську хворобу «впливоманію». Не лише в СРСР, а й у вільному світі малоукраїнські науковці чомусь вишукують і наголошують всілякі чужинецькі впливи на творчість українців.

Після хрещення України приїхало сюди багато греків-священиків, які привезли свої церковні закони, а тоді церковні закони правили і за державні. Наші законодавці читали грецькі закони, але складаючи українську збірку законів «Руську Правду», відкинули грецькі. «Руська Правда» — найетичніші, найлюдяніші, найпрогресивніші, найдемократичніші закони в тодішньому культурному світі. Чи могли вони виникнути за 2–3 покоління? Пригадаймо велику збірку гітітських законів з 16 ст. до РХ. Пригадаймо погляди скіфського філософа Анахарзиса, пригадаймо закони Босфорської держави. Вже в першому ж столітті після охрещення України з’являються в Києві значні богословсько-філософські твори. Не переклади, а написані українцями, які тоді їздили за кордон здобувати вищу філософську освіту, пригадаймо Св. Євангеліє і Псалтир праукраїнською мовою, що їх знайшов 860 року в Херсонесі св. Кирило.

В Х–ХV ст. українська порцеляна вважалася за кращу в Європі, бо українські гончарі мали понад 2-тисячолітній досвід. Пригадаймо, що мистецтвознавці ХХ ст. захоплюються мистецьким багатством трипільських гончарів з 2-го тисячоліття до РХ. В Х–ХV ст. у Європі найдорожче цінилися вироби українських ювелірів, бо їхня мистецька краса та техніка виробу перевершували інші. Нічого дивного: українські майстри мали тисячолітню школу ще з сарматських часів. Як свідчать чужинці, в Х–ХV ст. Київ був культурніший і багатший за Париж чи Лондон. Він займав понад 500 гектарів. Розбудувати таку культуру та багатство можна лише за тисячі років. І справді, Київ не набагато молодший за Дніпро-Славуту. Київські печери викопали пралюди старокам’яної доби 7 тисяч років тому. Ченці лише очистили їх від кісток, черепків, дивних кам’яних знарядь і т. п. речей безмірної археологічної вартості, слідів первісних людей Києва. Київ будувався і перебудовувався десятки разів. Споруджували великі будинки, прокладали вулиці, отже, копали і перекопували землю сотні разів, знищуючи тисячі археологічних свідків історії Києва. Проте археологи знайшли в Києві і печерах сліди великого поселення людей, що існувало безперервно 7 тисяч років тому. Навіть довше. В Києві знайдено кістки пралюдини, що жила 40 тисяч років тому.

Київ заселювали люди за Трипільської доби 5 тисяч років тому, за Скіфської і Сарматської 2 тисячі років тому і надалі безперервно. Отже, Київ чи не найстарша столиця в Європі. Київ упровдовж не століть, а тисячоліть був найбільшою на сході твердинею європейської культури і цивілізації. Є таким і сьогодні. Маємо повне право назвати Київ Вічним Містом. Він і за віком, і за своєю вагою у світовій історії коли не перевищує, то щонайменше дорівнює іншому Вічному Місту — Римові. Наш старезний Київ має повне право називатися ІІІ Римом. В його історичному сяйві претензії москвинів («Москва — ІІІ Рим») виглядають карикатурно.

Про українську державу IV–XI ст. наші старі історики лише натякають. Молоді вчені лише починають шукати її сліди, проте вже видно, що в V–VIII ст. існувала в Україні велика держава антів. Загрожені азійською навалою наші осередки культурного і державного життя природно пересувалися на захід. Так столицею Антської держави стало місто Головське, розташоване на місці теперішнього Львова. Отже, Львів фактично на 600 років старший, ніж його офіційна метрика 1256 року. Головське-Львів став у наступних століттях головною брамою, через яку йшли в Україну здобутки європейської культури і цивілізації. Після знищення москвинами 1169 р. (і донищення татарами 1240 р.) Києва столицею української держави став Львів.

Доречно сказати про один з виявів почуття національної нижчості у наших істориків. Вони називають Олега, Ольгу, Святослава, Володимирів так, як називали їх наші літописці. А людська мова — це живий організм, що розвивається, з’являються нові слова, старі слова набувають нового змісту. В Х–ХV ст. український титул «великий князь» означав якраз те, що в Західній Європі титул «король». І справді, всі західно-європейські автори титулували тоді і титулують тепер Олега, Ольгу, Святослава, Володимирів та інших володарів України «королями», а часом й імператорами. Тепер українське слово «князь» означає особу вищої аристократії, як у західних європейців «герцог», «граф» тощо. До 1917 р. в московській імперії було кілька десятків князів. У маленькій Грузії теж кілька десятків. Перекладаючи літописи Х–ХVII ст., наші автори перекладають архаїчні слова, що тепер мають інший зміст, сучасними, інакше читач багато чого не зрозуміє. Чому ж вони не перекладають застаріле «великий князь» на «король»? Адже знають, що володарі найбільшої і найкультурнішої тоді в Європі держави — України-Руси були ІМПЕРАТОРАМИ, а не графами, герцогами. Москвини назвали своїх дрібних князів «царями», хоч вони не заслуговували навіть титула «князь».

Українські міста і села мали повне місцеве самоуправління споконвіку ще й до Руської держави. За короля Ярослава Мудрого Україна мала вже свою власну збірку законів звичаєвого права «Руська Правда», що їх створив наш народ за тисячоліття. Як ми вже згадували, упорядники «Руської Правди» не взяли з грецького права нічого, що не узгоджувалося з українським звичаєвим правом, наприклад, жорстоких тілесних покарань, смертної кари,