Маїра Цибуліна - Сестри назавжди, Маїра Цибуліна

67

Без імені, без рідні, друзів, без співчуття... Покинута

(новела)

 

Це історія про жінку сорока років, хоч і виглядала вона далеко вже за п'ятдесят. Імені її я не знаю. І вигадувати нового не буду, оскільки вона справді жила на цій землі, справді кохала і від її кохання у неї народилась донька. Та коли це було! Здається, що вже й віки сплили, здається, що її і "не виносили ногами вперед", здається, що вона ось за мить вийде із своїм коштуриком і спуститься по східцях, а далі рушить дорогою на базар, або ще кудись. Так, таки минув час!

Колись ця жінка без імені справді була коханою і лишалась нею доти, поки не захворіла на розсіяний склероз, - так цю хворобу називають серед простих людей. А тоді вона і не встигла й очунятися, як лишилась одна, покинута із маленькою донечкою, що була тепер єдиною втіхою, котра тримала її на цьому світі, і давала наснаги у боротьбі з хворобою. Маленькі, карі оченята світились радістю, коли вона йшла дорогою поруч зі своєю матір’ю, маленькі рученята ніжно обнімали свою матусю, не знаючи, що їм прийдеться обнімати її, ой як нескоро! А далі був "великий притулок для бездомних дітей", чужі люди були, у очах яких не було і краплинки жалю, співчуття. Далі був важкий щем, непереборний біль, розлука і непроглядна пустота, наче темнота впивалась у кров, у серце, душу, роблячи біль іще сильнішим, роблячи пустоту іще порожнішою.

Ось, жінка із коштуром ступає східцями свого дому, вона одна, а навколо тільки чужі люди, які не знають її горя, не знають її болю, не знають, що вона відчуває, не знають, що вона справді покинута. Тепер, навіть її кровинка буде проклинати за те, що вона покинута у тому притулку. А покинута жінка без імені буде проклинати свою хворобу, через яку вона втратила усе: спершу коханого чоловіка, а тепер доньку.

Далі пройшли роки; жінка звикла до своєї самотності, звикла вставати і лягати спати, благаючи Бога аби хоч ще раз побачити своє дитя, аби назбирати трохи грошей і відвідати свою доньку. Але чи простить вона їй? Хоч як вона може не простити своїй матері, котра жила і живе заради неї, дихає цим повітрям задля неї, хоч воно інколи аж застрягає у горлі; і досі робить із таким величезним зусиллям крок за кроком і ще до сих пір не зненавиділа Бога, не лишила віри у його силу. І Бог не забув її. І всі ті нещастя, що були колись, не затьмарили радість від зустрічі з донькою.

А було це одного зимового ранку. Покинута жінка без імені верталась до свого будинку. А там на східцях стояло її щастя. Воно приїхало з притулку, щоб побачити матір. Все-таки її кров не забула, хто її породив. Їй було тоді вісім років, а тепер десь тринадцять. Уже юна, хоч досі маленька, така собі леді.

Жінка остовбеніла на місці, забувши про холод, голод, вона не могла повірити своїм очам. Невже це вона, її донечка? Дівчина від радості і від довгих років розлуки скрикнула:

 -  Мамо!

Одне маленьке слівце зробило жінку ще більш щасливішою. Все-таки вона не забула про матір, про дім, про її коріння.

Ті вихідні дні були останніми щасливими днями у житті покинутої жінки без імені. Її дочка знову вернулась в притулок, а вона лишилась знову сама, але дякуючи за таку красуню-дочку Богові.

Покинута жінка прожила ще два роки, а тоді її Бог забрав до себе і тепер вона щаслива, бо знайшла той вічний спокій, котрого шукала все життя. На похороні не було майже нікого: священик, дяк, "закопувач мертвих", кілька сусідів, що віталися з нею у під'їзді... і все. Її донька не приїхала, бо не знала.

 

 

Бурачки з ініціативи старшого Бурачка Миколи встановили у ванній кімнаті під раковиною два лічильники: один для холодної води, а другий для гарячої. Нарешті їм не прийдеться платити за гарячу воду, котра взагалі не з'являлась у їх трубах. Ще може на початку, коли вони сюди переїхали, то може і була гаряча вода, навіть "кип'яток", так вони висловлювалися. Але через те, що при встановленні труби у цей будинок хтось дуже постарався і стягнув, стирив якісні труби, - підмінивши їх неякісними, а може й старими трубами, а ті труби продав за вигідну ціну, і за виручені гроші заложив фундамент для своєї вілли, - то й тепер у цей будинок не доходить "кип'яток", може літня водичка і то рідко!

- Коли ви йдете на референдум? - питає Марійка.

- А ми хіба казали, що йдем? - сміється Микола.

- Як не йдете? - дивується дівчина. - Ви маєте таку можливість щось змінити!

- Вони, що хочуть, те й змінять, те, що для них вигідно.

- Зараз пироги доліплю і підемо, - каже Ольга. - Ну як, добрі капустяники?

- Ням, ням, - відповідає дочка. - А коли ми на город підемо? - запитує вона у батька.

- Десь в першій, коли потепліє. Я ще до кроликів не ліз, бо крілиха вхід весь соломою заложила.

- Класно! Може вже сьогодні вилізуть? А якщо не вилізуть, то я їх сама звідти повипихаю.

Через п'ять годин.

- Чого вона їх так позатикала? - питає Марійка. - Щоб не померзли, - відказує Микола. -У них же шерсть, чого їм мерзнути?

- Кролікі ето не только ценний мєх, но і мясо, - нагадав Микола стару, їх любиму приказку.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍