Станіслав Володимірович Телняк - Яром–долиною…, Станіслав Володимірович Телняк

— Диви, який правовірний наш Яремко!.. Не переживай! Ніхто Бога не обманював, бо його й не обманеш. Християнина Тимоша Клюсика і справді нема на світі…

— А ти що — не Клюсик чи що?

— Нема християнина Клюсика, а є мусульманин на ім’я…

Та й замовк. Яремко почекав-почекав, а коли не дочекався, запитливо поглянув на Клюсика. І той відгукнувся:

— А навіщо тобі знати моє мусульманське ім’я? Я й так надто багато відкрив тобі…

— Та ти ж мені ще нічогісінько не сказав! Я й досі не можу зрозуміти, хто з нас на якому світі: ти на нашому чи я — на твоєму?

— А що — я не схожий на живого? — бісівські іскорки кресонулися в очах, а вуса заворушилися по-тарганячому.

— Та схожий же! Навіть більше ніж схожий!.. Але ж я тримав твою голову в руках — відрубану!

Клюсик уважно поглянув на Яремка і мовби знічев’я запитав:

— А ти точно знаєш, що мою?

— Так точно, як оце я тебе бачу!

— Справді? Перехрестись!

Яремко хотів перехреститися, але Клюсик не дав, ухопив за руку.

— Іди ти знаєш куди, бусурмане чортів?! Тьфу, нечиста сила! — вилаявся Яремко.

— Сідай на камінь, хлопче, — щось вирішивши в душі, промовив Клюсик. — У ногах правди немає. Сідай і слухай мою оповідь. Тільки заприсягнись, що нікому нічого про це… Тільки одному Авдиторові.

— Нікому — нічого, їй-богу!..

Клюсик зміряв Яремка довгим поглядом. Знову подумав — і почав:

— Тоді слухай…

Вони повсідалися на каменюки. Море, що виглядало з-за куща кизилу, кидало свої важкі хвилі на берег, летіли бризки на кольорові камінці, хоч вітру й зовсім не було. Світання було тихе й ласкаве, навіть не вірилося, що довкола стільки трагедій, стільки крові та мук… Десь — напевне, посеред моря, — був шторм, і оце тільки зараз докотилися сюди хвилі тієї веремії…

— Ти, Яремку, напевне, не забув, що перед боєм при Синопі я зголив свій оселедець?

— Зголив?.. Забув!.. А взагалі…

— Та я ж тобі ще показався без оселедця і запитав: чи схожий я на турка. А ти відповів: як свиня на коня. Я тобі ще по шиї дав за це… Ну, не дуже, а так… Ти ще запитав, чому я без оселедця, а я…

— А ти сказав… Чекай, я згадав… Ти сказав, цирульник схибив — хвиля гойднула чи що — і відчесав половину оселедця; то ти сказав: ріж і далі, новий нарощу, якщо голову збережу… Пообіцяв, а голову не зберіг…

— О! Все правильно!.. Я в твою душу заронив це зерно… І в душі всіх хлопців із чайки. Всі вже настроїлися на те, що із Клюсиком може статися якесь нещастя: голову голив — і невдало, без оселедця залишився, а потім сказав, що новий виросте, якщо голову збереже… Якщо… Всі мовчали, щоб біду на мою голову не закликати, але думали про одне… Ясно?.. Розумієш?

— Щось розумію, а щось і ні… До чого тут одне до другого?

— А до того… До того, що коли я кинув вам мішок із золотом, а з ним і турецьку голову в моїй шапці, то ви тут же повірили, що то — я!.. А воно ж була ніч, хіба роздивишся гаразд? А коли я не повернувся на чайку і ніде мене не знайшли, то ви всі й вирішили, що то — моя голова!..

— Та це неймовірно! — махнув рукою Яремко. — Як це так?! Ти що — отак біг та й побачив схожого на себе турка? Узяв — і голову йому стяв? Та не може бути такого, Клюсику! Це тільки в казках таке буває!

— Ну, якби я не зустрів турка, хоч трохи схожого на себе, то я би просто повернувся до себе на чайку… А тут мені поталанило. Дивлюся — лежить на палубі убитий. Не те, щоб надто схожий на мене, але… Ну, ніс трохи кирпою стирчить з пиптиком на кінці, як у мене, а все інше… Та ще вуса тарганячі, як у мене… Ну, махнув шаблею, вхопив ту голову, натяг на неї мою шапку — ледь налізла, думав, що доведеться збоку трохи розпорювати… Але обійшлося… Ну, а далі — все дуже просто: кинув отой мішок, а за ним — і голову… Навіть твій страшний крик почув — аж пожалкував і за тобою, і за собою…

Яремко сидів, не ворушився, не спускаючи очей з Клюсика.

— Ну, а навіщо було тобі робити оце все?

— Авдитор — ну, Петро Скрипник, — сказав, що ліпше буде, якщо всі знатимуть, що я загинув… Ну, от я й придумав таку штуку!.. А сам тим часом переодягся в турецьке вбрання — там і клопоту ніякого — чалму на голову, та й…

— Чекай, чекай, а турецька мова?!

— А ти думав, що я тільки латину й знаю?

— Але навіщо тобі здалася ота Туреччина?

— А навіщо вона потрібна була Авдиторові? Як по-твоєму?

— Так ти… — і Яремкові перехопило подих.

— Еге ж!.. Козацький джасус! — закінчив за Яремка Клюсик. — Оце і все, що я тобі можу сказати. Все інше ти міг би довідатися в Авдитора. Але навряд чи Авдитор тобі хоч щось розповість. Ти ж його знаєш. То й питати не будеш!

— Та вже ж… — неохоче озвався Яремко. А потім глянув на Клюсика і почав витирати сльози.

— Чого ти плачеш, дитино?

— Та — яка там дитина?

— А все одно ж я тебе впізнав!.. То чого плачеш?

— Бо не можу собі повірити… І простити собі не можу, що колись повірив… — І він укляк на коліна, а потім обняв Клюсика, уткнувшись йому у груди мокрим лицем…

Клюсик мовчки гладив його по плечу і посмутнілими очима дивився на море… Зовсім недалеко — його Україна. Як хотілося йому хоч на часинку, хоч на хвилинку опинитися на рідній землі, почути рідну мову, побачити рідні обличчя…

— Яремку, — мовив він трохи не своїм голосом. — Маємо мало часу… Як там твоя сестричка?

— А що їй зробиться? Живуть з Петром, двох дітей уже мають, дасть Бог — то й третє буде, тебе часто згадують — усе Марійка, звісно, та й Петро… Марійка все журиться, що ти так невчасно пішов на той світ…

— Як же так? А вона ж думки читати вміє… А тут і не вчитала, що…

— Може, й не вчитала… А може, щось і вчитала… Але все одно згадує тебе…

— Спасибі їй… Хороша в тебе сестриця, Яремку! Жаль — не