Станіслав Володимірович Телняк - Яром–долиною…, Станіслав Володимірович Телняк

й жартівливому козакові Тимошеві Клюсикові — і впала вона з корабля в оту чайку, на якій був Яремко… Боже, як він тоді перелякався, як він тоді не міг повірити, що Клюсика вже немає на світі!..

Яремко мимоволі перехрестився затерплою рукою. Хлопці мовчали. Яремкові пересохло в роті. Серце мов зупинилося. А на спині… А на спині мов одразу виросла вовча шерсть і заворушилася. На Яремка дивився Клюсик, живий Клюсик — трохи, щоправда, змарнілий! — і всміхався, показуючи зуби! Онде один іще — трохи кривуватий!

— Г-г-г-господ-д-д-и, сохрани й помилуй, — хотів прошепотіти Яремко, але не зміг. З грудей тільки хрипко вирвалося: — З-г-г-гинь, нечис-с-ста с-с-сил-л-о!

Турок, дивно схожий на постарілого Клюсика, зробив крок назустріч. Яремко вихопив пістоль. Нечиста сила!

— Якщо я — нечиста сила, — ще дужче вишкірився турок, — то мені твоя куля не страшна, Яремку Ціпурино. Але я живий чоловік, хлопче!..

І тут же наказав хлопцям, що стояли за спиною Яремка:

— Ану, відійдіть подалі! У нас із Ціпуриною є пильна розмова!.. На п’ятдесят кроків!

— Тут усі свої і таємниць у товаристві немає! — заперечив Ляскало.

— Еге ж! — підтвердив Цабекало.

— Я кому сказав — відійдіть на п’ятдесят кроків! Ви що — порядку не знаєте? Холле-ррра!

Чи то від категоричного тону, чи то від смачно мовленого останнього слова — козаки таки відійшли у глиб печери…

І знову вони залишилися наодинці. Це було ще страшніше.

— Т-т-ти х-х-то? — нарешті, спромігся на слово Яремко.

— А то ти не знаєш?

— Я не вірю! — вигукнув Яремко.

— Не треба галасувати, хлопче! Я не хочу, щоб твої товариші знали більше, ніж треба… Воно й так вийшло не вельми… Ти кажеш, що не віриш своїм очам. Але ж ти бачиш! І чуєш!

— Ні, такого не може бути, Клюсику!

— Може бути все! Навіть найнеймовірніше! Ти ж ось повірив у це неймовірне?! Так, Яремку, я Тиміш Клюсик…

— Але ж…

— Потім розповім… Як вийдемо з печери. Зараз — ніколи… Клич своїх — треба йти. Часу в нас зовсім мало…

Він підійшов ближче до Яремка і шепнув:

— При них не називай мого імені. Ніхто не повинен чути тут, як мене звуть по-справжньому…

Ох, як довго повзли вони, і йшли, і пробиралися навкарачки отими печерами! Здавалося, що Клюсик завів їх у саме пекло — на страшну і мученицьку смерть. І якби не віра Яремка в Клюсика, то він би вже сто разів ударився в розпач, у безнадію… Здавалося, що в цих підземеллях навіть повітря не вистачає. А ще здавалося: ось-ось земля здвигнеться, все зрушиться — і зійдуться її страшні зубчасті щелепи! І буде кінець!..

Нарешті вони вибралися на поверхню — і ніч видалась Яремкові такою ясною й радісною, мов Великдень. Він дивився на зорі та на місяць і не міг надивитися, він хапав на повні груди повітря і не міг, надихатися!

— Ой, як гарно! — прошепотів позаду Ляскало.

— Еге ж, — підтвердив Цабекало. — А я вже думав — кінець!

— Кінець буде попереду, — пообіцяв Ляскало.

— Авжеж, — погодився Цабекало.

Вони пішли між скелями. Спускалися вниз і підіймалися вгору, але це вже було зовсім не страшно. Ішли мовчки, зосереджено сопіли, думаючи тільки про одне: куди нас веде оцей дивний чоловік?!

Уже ранок починався на сході, коли вони нарешті вийшли до моря. На хвилях гойдалася, мов уві сні, невелика галера.

— Ось отам, хлопці, — вказав Клюсик на галеру, — і відпочинете. Там — моя команда. Ні про що з ними не говоріть. Скажете тільки по-турецьки, куди вам треба. Вони можуть відвезти вас до того місця, де Арабатська стрілка виходить напроти українського берега. Або ж підійдуть до донського гирла і висадять у безпечному місці біля Азова. А далі — добирайтеся самі: чи до донських козаків, чи до себе, на Січ!.. Скажете команді — ви від Нуріддіна-баші.

Козаки уплав кинулися до галери.

— Нуріддін-баші — це ти, Клюсику? — не втримався Яремко.

— Ні, Яремку, Нуріддін-баші — це мій підлеглий. Мене звуть інакше…

Яремко не знав, що робити. Ніби треба було б і йому йти на галеру, але не хотілося: як же це не поговорити з давнім приятелем, якого бозна-коли поховав, а тепер… Ні, він не піде звідси, доки не довідається, як воно все сталося. Невже це все йому тільки сниться?

Клюсик відвів Яремка за кущ кизилу — очевидно, для того, щоб його не бачили з галери, — і запитав:

— А тобі обов’язково геть усе потрібно знати, Яремку?

— Необхідно! Геть усе! Бо я не повірю в те, що ти — живий чоловік, а не нечиста сила!

— А ти віриш у нечисту силу? — і в котячих очах Клюсика заграли вогники.

— А хто в неї не вірить?

— Ну, я… — всміхнувся Клюсик.

— Еге ж! Сам — потороча, а не вірить! Я й досі опам’ятатися не можу… Невже ти живий?!

— Та поки що живий! Можеш помацати!.. — Яремко мимоволі простяг руку, але відсахнувся. Не від страху, а якось незручно було мацати чоловіка. Клюсик підійшов, поклав йому руку на плече.

— Клюсику, — здригнувся Яремко. — Я ж оцю твою голову тримав у оцих своїх руках. Відрубану… Вона й досі мені ночами ввижається… А Недайборщеві ти живий снишся…

— Немає вже Недайборща. Потопили турки всі чайки наші в морі, якими Недайборщ командував… А самі вони, правда, ледь-ледь допливли до Криму, — та допливли-таки. Так їх розтріпав наш Недайборщ зі своїми орлами. Половину турецької ескадри з сейменами та яничарами на дно пустив… А на більше — сили не стало…

Збоку море шуміло. Козаки дерлися на галеру. Обрій зеленавий раптом засвітився під рожевим. Яремко все життя знав, що на світанні обрій мусить бути рожевим, а не зеленавим, — а от маєш… Таке тільки на морі буває. І хто побачить оту зеленавість, отой зелений промінець — той, кажуть, зазнає щастя… Все здавалося примарним, дивним, несправжнім. І сам Яремко здавався собі несправжнім. І Клюсик, і оце навіть море з галерою — все ніби чарівний сон, який ось-ось має скінчитися, а після сну почнеться страшна й безнадійна дійсність. Зараз, зараз хтось тебе штовхне — і ти прокинешся…

Господи, ну, якщо це навіть сон, то нехай Клюсик уві сні розкаже, що ж то таке сталося, що він не мертвий, а живий…

— Клюсику, а ми ж за тебе молебень відправили. За твій упокій свічки у церкві ставили. І батюшка Григорій на Січі так же ж тебе згадував гарно, аж ми всі плакали… А як же ж це воно вийшло? Що