Джеймс С. А. Корі - I прокинеться Левіафан, Джеймс С. А. Корі

* * *

людиною?» Має ж бути якийсь момент, якесь твоє рішення: до нього ти

одна людина, а відразу потому хтось інший. Спускаючись рівнями

Ероса, затиснувши між собою та Голденом закривавлене тіло Коу, Міллер розмірковував про це. Напевно, він зараз помирає від

променевої хвороби. Він обвів круг пальця пів десятка людей, які

пропустили його лише тому, що звикли до страху інших — а він не

боявся. Убив трьох за останні чотири години. Чотирьох, якщо рахувати

Коу. Напевно, точніше сказати — чотирьох.

Аналітична частина його свідомості, тихий і безвиразний голос, який

він вирощував у собі роками, спостерігав за Міллером збоку і зважував

усі минулі рішення. Усе, що він робив, здавалося абсолютно

раціональним у момент скоєння. Вистрелити в Коу. Застрелити тих

трьох. Залишити решту команди в безпечному сховку і розвідати

евакуацію громадян до бункерів. Емоційно він вважав ті рішення

очевидними. Лише поглянувши на себе збоку, він усвідомлював, наскільки це небезпечно. Якби так діяв хтось інший — Масс, Гевлок, Сематімба — то Міллер вагався би недовго, перш ніж визнати ту

людину божевільною. Але це він сам, тож визнання потребувало

більше часу. Голден мав слушність. Десь дорогою Міллер загубив

самого себе.

Хотілося вірити, що злам відбувся, коли він знайшов Джулі, побачив

усе жахіття, яке сталося з її тілом, усвідомив, що не зміг її

порятувати — але направду це був просто найсентиментальніший

момент. Правда була в тому, що всі його попередні рішення —

залишити Цереру в пошуках Джулі, пропити кар’єру копа чи навіть

зоставатися копом бодай іще день після того, найпершого, вбивства

колись давно — не мали сенсу, якщо дивитися об’єктивно. Він прожив

життя зануреним до пояса у найгіршому лайні, на яке здатне людство.

На власному досвіді дізнався, що здатен убити людину. І ніде на цьому

шляху не було хвилини, до якої він був цілою людиною при здоровому

глузді, а після — вже ні.

Напевно, воно просто накопичувалося — мов цигарки. Одна майже

не шкодить. І п’ять не шкодять. Кожна пригнічена емоція, кожен

обірваний зв’язок з іншою людиною, кожен відкинутий прояв любові, дружби або емпатії — розвертали його на градус далі від самого себе.

Донині він міг убивати людей безкарно. Протистоя ти думкам про

власну смертність та відкидати їх, плануючи свої дії і виконуючи ці

плани.

Примарна Джулі Мао схилила голову, слухаючи його роздуми.

У Міллеровій уяві вона його обіймала — ніжно, але не еротично. Вона

втішала. Дарувала прощення.

Саме тому він її шукав. Джулі стала втіленням частини його самого, здатної на людські почуття. Символом того, чим він міг би стати, якби

не був таким, як є. Навряд чи були підстави сподіватися, що уявна

Джулі була чимось схожа на реальну жінку з плоті та крові. Зустріч

стала б розчаруванням для них обох.

Він мусив повірити у це — як вірив у все, що не давало йому любити

раніше.

Голден зупинився. Тіло Майкі Коу — тепер уже мертве —

висмикнуло Міллера назад у реальність.

— Що там? — перепитав Міллер.

Голден кивнув на електронний замок у стіні перед ними. Міллер

втупився у нього і впізнав не відразу. Але вони прийшли. Повернулися

до схованки.

— З тобою все гаразд? — поцікавився Голден.

— Ага. Просто замислився про дещо. Вибач.

Міллер кинув Коу; бандит сповз додолу і приглушено гупнувся об

підлогу. Рука затерпла. Міллер потрусив нею, але там усе ще

поколювало. Зсередини здійнялася хвиля запаморочення та нудоти.

«Симптоми», — подумав.

— Як у нас із часом?

— Трошки запізнилися. На п’ять хвилин. Усе буде добре, — відповів

Голден і розчинив люк.

Шахта за ним, де раніше ховалися Наомі, Алекс і Еймос, була

порожня.

— Ну пиздець, — вичавив із себе Голден.

Розділ двадцять дев’ятий. Голден

–Ну пиздець, — вичавив із себе Голден. А за якийсь час

додав: —