Джеймс С. А. Корі - I прокинеться Левіафан, Джеймс С. А. Корі

Вони нас кинули.

Ні. Вона кинула його. Наомі вчинила так, як і обіцяла, — але

зіткнувшись із реальністю, Голден усвідомив, що не повірив їй тоді по-справжньому. Аж ось — докази перед ним. Порожня шахта, де вони

мусили чекати. Серце калатало, у горлі з’явився клубок, подих

перехоплювало. У животі замлоїло — чи з розпачу, чи слизова

кишківника почала відшаровуватися. Він помре під входом до

засраного готелю на Еросі тому, що Наомі вчинила саме так, як обіцяла

вчинити. Саме так, як він наказав їй учинити. Образа в ньому

заглушувала голос розуму.

— Ми тут здохнемо, — сказав, присівши на край порослої папороттю

клумби.

— Скільки в нас іще часу? — озвався Міллер, міряючи поглядом

тунель і зважуючи в руці пістолет.

— Гадки не маю, — Голден невиразно показав на сповіщення про

радіацію, яке все ще блимало на екрані його планшетного

термінала. — По-справжньому відчуємо, гадаю, за кілька годин, але

точно сказати не можу. Боже милий, як я шкодую за Шедом.

— Шедом?

— Друг, — Голден не мав настрою пояснювати. — Добрий

медтехнік.

— Набери її, — запропонував Міллер.

Голден зиркнув на свій термінал і потицяв у нього пальцем.

— Мережі все ще нема.

— Ну що ж, тоді ходімо до твого корабля. Подивимося, чи він іще

в порту.

— Вони вже полетіли. Наомі дбає про команду і доставить їх

у безпечне місце. Вона попереджала, але я...

— То все одно ходімо, — Міллер нетерпляче переступав з однієї ноги

на іншу та позирав углиб тунелю.

— Міллере...

Голден затнувся. У Міллера очевидно поїхав дах — зважаючи на

чотирьох застрелених на його очах. Колишній коп дедалі більше лякав

Голдена. Немовби прочитавши його думки, Міллер підступив ближче

і навис над Голденом на всі два метри свого зросту. Поясанин гірко

посміхався, а погляд його очей був моторошно лагідним. Голден, напевно, почувався би спокійніше, якби погляд був погрозливим.

— Я бачу три варіанти, як усе може закінчитися, — мовив Міллер. —

Перший: ми застанемо твій корабель ще в порту, отримаємо медичну

допомогу і, можливо, виживемо. Другий: ми йдемо до корабля

і нариваємося на кодло бандитів та гангстерів. Помираємо славною

смертю під зливою куль. Третій: сидимо тут, поки вся кров не витече

з очниць і дуп.

Голден не відповів: тільки похмуро витріщався на співрозмовника.

— Перші два варіанти кращі за останній, — голос Міллера лунав так, ніби він просив вибачення. — Не хочеш піти зі мною?

Голден не зміг стримати реготу, але Міллер, здається, не образився.

— Звісно, — нарешті відповів Голден. — Просто треба було

пожаліти себе якусь хвильку. Ходімо вмирати під зливою куль.

Його голос пролунав самовпевненіше, ніж він почувався насправді.

Голден не хотів помирати. Навіть за часів служби на флоті думка про

загибель у бою видавалася далекою і нереальною. Його корабель не

знищать — а якщо й так, він неодмінно встигне до рятівного човника.

Всесвіт без Голдена був позбавлений будь-якого сенсу. Він ризикував.

Бачив, як помирали інші. Як помирали ті, кого він любив. Тепер, уперше, його смерть була чимось реальним.

Голден поглянув на копа. Він знав цю людину менше доби і не

довіряв їй; ба більше, не міг сказати, що ця людина йому хоч трохи

подобається. Але саме з цією людиною судилося померти пліч-о-пліч.

Голден зіщулився і звівся на ноги, витягаючи пістолет із-за пояса. Під

штормом з паніки та страху таїлися глибини спокою. Він сподівався, що спокій переможе.

— Проходь уперед, — сказав Голден. — І нагадаєш мені, щоб я

поздвонив своїм мамам, якщо ми прорвемося.

* * *

Зали казино були діжкою з порохом, яка чекала на сірник. Якщо

зачищення верхніх рівнів було хоч скількись вдалим, то на трьох

нижніх рівнях станції скупчилося, певно, близько мільйона людей.

Суворі чоловіки в поліційному спорядженні розсікали натовпи, наказуючи всім залишатися