Вікторія Сурен - Прокляття рейлі, Вікторія Сурен

— Бляха, Святий Духу! Ти цілувала мене, хотіла більшого, а перед цим спитала про матір! Ніхто нічого не знає про мою мати. Я нікому не розповідав про неї, окрім тебе й Ру! Все! І ти, дізнавшись, що вона кинула мене, втекла тієї ж ночі, зізнавшись у коханні! Я не думав, що життя може бути аж таким жорстоким!

Я заводжу пальці у волосся, стискаючи корені. Нігті ледь не ламаються, кістки тріщать.

— Це так… егоїстично! Чи ти думаєш, що я готовий плювати на власні почуття. Я тобі клоун, так!? — його голос надто гучний для моїх вух. Біля деяких вікон спалахують свічки та вогняні кулі. — Але це не так! Я не дозволю так чинити зі мною, не дозволю…

І раптом хтось кричить. Напевно, це я. Неодмінно.

Моє гарчання змушує простір замовкнути та спинитися. Все замовкає, а я все гарчу, а тоді підводжу очі на Люци, який палає гнівом та болем, як би не намагався приховати друге. Його очі — яскраві ліхтарі, два сонця, затоплені ворожістю, а мої — жерла вулканів.

— Якого хріна ти називаєш мене егоїсткою!? — гарчу, вдаривши його по грудях кулаком. Тоді роблю це знову, агресивно наступаючи на чоловіка усім тілом. — Якого, БЛЯХА, БІСА!? Ти збрехав мені!!! Ти брехав, брехав, брехав!!! — я б’ю його так багато разів, що Люци починає перехоплювати мої зап’ястки, лишаючи чималі сліди, запускаючи магію, але я не припиняю кричати: — Ви всі мені брехали!!! Усім учням!

— Годі!

— Мене не пам'ятає моя мама! Моя мама не пам'ятає власної дитини! Батько подивився на мене, наче на божевільну. Він виштовхнув мене за двері!

— Отямся!

Я верещу, намагаюся замахнутися по його обличчю, але хлопець агресивно перехоплює мою руку, люто стиснувши. Магія гасає венами, проарія відсутня.

— Досить! Спинися! Ти втратиш свідомість!

— НІ! — випльовую в саме обличчя, ігноруючи жар у райдужках, який попереджає про небезпеку. — Знаєш що!? Я, здається, зрозуміла, чому твоя мати кинула тебе!

— Дінаро!

— Бо, може, ти шматок лайна, який бреше всім підряд, при цьому перекидаючи провину на інших, га!?

Очима Люци шириться здивування упереміш зі злістю.

— Як ти смієш називати мене егоїсткою, коли дивився в очі, цілував та щось розповідав про почуття, а насправді приховував від мене таку правду!? Я б подивилася на твоє обличчя, якби ти втратив одразу обох батьків!!!

Хлопець різко відпускає мене, навіть штовхає, ступивши крок назад, неначе слова завдали більшого удару за попередні кулаки. Заперечно хитаю головою:

— Я не хочу тебе знати, не хочу бачити та чути! — затуляю собі вуха, сильно заплющивши очі. — Не можу, не можу! Хочу забути тебе! Зникни!

Я люто витягаю з кишені фотографію, яку зробила на батькову камеру, та материну брошку. Кидаю їх у тіло Люци.

— Ти… — він справді шокований та розгублений. Вдарений нижче поясу.

— До біса вас всіх! Я краще помру, аніж переживатиму це! Чим я це заслужила!? — верещу, а тоді зриваюся з місця, біжучи кудись у бік лісу, чхавши на якісь рослини, огорожі та інші непотрібні речі, які нічого для мене не важать. — Я поріжу собі вени або повішуся на цих тупих люстрах! Я переріжу собі горло!!!

В якийсь момент я опиняюся в гуртожитку й просто плачу у ванній на другому поверсі. Відчуваю дежавю. Захлопую кабінку та падаю на кришку старого унітаза, гучно заридавши.

Не знаю, як мене пропустили до гуртожитку, якщо давно розпочалася комендантська година. Минула доба? Не знаю. На першому поверсі взагалі хтось вартував? Всім пофіг?

Мене вчора побили підлітки. Отак надурили та розвели на якісь там дві години, які волію вирізати зі свого життя. Краще б я ніколи не поверталася додому й жила надіями та пустими мріями!

Я ридаю, тиснучи долонями на очі, допоки реальність рубає серце. Мені ніколи так не боліло. Ніби хтось тушить недопалок об нутрощі, а я геть втрачаю сенс людського існування.

Я ж бо магічна раба.

І все.

І нічого більше.

Порожньо.