Тетяна Гуркало - Ліїн із роду со-Ялата, Тетяна Гуркало

17 (3)

Мелана в бібліотеці орієнтувалася не гірше за бібліотекарів. Вона провела Ліїн лабіринтом із книжкових полиць. Звеліла зайнятися справою служниці, що сумно змітала з книг неіснуючий пил, а насправді витріщалась на наречених. Потім провела через арку, що ділить бібліотеку на дві половини: світлу та темну.

Темна половина бібліотеки виявилася набагато старішою за світлу. Вікна в ній були маленькі, більше схожі на бійниці, і світла через них проникало небагато. Книжкові стелажі були нижчі, жодна не діставала до стелі, зате масивніші, ті, що стояли під стінами, взагалі кам'яні. І стояли вони один до одного так близько, що іноді доводилося протискатися. На деяких полицях замість книг лежали дивні речі, чомусь схожі на артефакти, що зламалися. На інших і зовсім шар пилу, ніби ці полиці були прокляті, і тому, хто змете пилюку, загрожувала загибель.

— Там щит, — прошепотіла Мелана, помітивши, що Ліїн дивиться на одну з таких полиць. — І справді вони не порожні. А те, що в тій пилюці зберігаються прокляття та хвороби — казка для охочих спробувати щити зняти. Віриш, за чотири століття було лише сім охочих.

Ліїн тихенько хмикнула.

Мелана посміхнулася, підійшла до чергової, нічим не примітної книжкової полиці, і натиснула на її кут долонею. На подив Ліїн, масивна полиця легко провернулася, перетворивши вузьку щілину, в яку хіба що кішка пролізе, на прохід достатній для людини.

— Іди, — веліла Мелана подругі, що заглядала у темряву за проходом. — Вам треба поговорити.

А потім штовхнула в спину і потягла на себе полицю.

Коли Ліїн відновила рівновагу і обернулася, прохід знову був вузькою щілиною.

— Так, — похмуро сказала дівчина, підозрюючи, що дарма сюди пішла.

За проходом виявився досить вузький, але довгий простір, що веде до чергового вікна-бійниці. На полицях тут стояли величезні книжки із дерев'яними обкладинками. А може, й не книги, під такими обкладинками часто зберігають документи, дуже зручно на них накладати захисні плетіння. Просто у палаці документів могло накопичитись дуже багато. І розширити прохід, напевно, можуть не всі поспіль.

Біля вікна хтось стояв, спираючись спиною на полицю. І дивився явно на Ліїн. Тому вона, розумно вирішивши не торкатися підозрілих обкладинок, пішла до людини. Може, дійсно поговорить і спокійно піде.

— Змій? — здивувалася дівчина.

— Маленька чарівниця? — у тому ж тоні озвався капітан і посміхнувся.

Виглядав він так, ніби його знову викрали, кудись відвезли, а він втік і весь час, доки Ліїн його не бачила, добирався до палацу. Сорочка була м'ята, рукави взагалі забруднені в пилюці. Поголитися він сьогодні чи забув, чи не встиг. Та й загалом, схоже, схуд, хоча часу для цього було замало. Скуйовджене волосся добре доповнювало образ волоцюги, що випадково опинився в палаці.

— Мелана сказала, що нам треба поговорити, — обережно промовила Ліїн.

— О… — багатозначно озвався капітан. — Вона завжди турбується про нас і піклується. Вона мудра жінка.

Ліїн дуже хотілося запитати, яких «нас», але капітан, швидше за все, не відповів би. Вигляд у нього був задумливий і втомлений.

— Не турбуйтесь, елано, все буде добре, — сказав він, привабливо посміхнувшись.

— Для кого? — обережно спитала Ліїн, хоча хотілося схопити цього змія за волосся і закричати в обличчя: «Що тут відбувається!».

— Цікаве запитання, — задумливо сказав Велівера і знову посміхнувся. — І, можливо, вона має рацію, краще спочатку поговорити.

Ліїн похмуро на нього подивилася і не стала ставити чергове питання, що напрошується. Змій тихенько хмикнув.

— Ліїн, вас не сильно образить необхідність стати дружиною типу із сумнівним походженням та поганим характером?

— Що?! — недовірливо перепитала дівчина.

Змій широко посміхнувся і ступив уперед, а потім прошепотів на вухо:

— Втім, боюсь, вибору у вас уже немає.

— Змію… Велівера, ви про що? — запитала Ліїн, відступаючи на крок.

— Мене ви не боїтеся, — сказав він замість того, щоб відповісти на запитання. — І, Ліїн, ви гарна та розумна дівчина. Ви станете моєю дружиною?

— Навіщо? — запитала Ліїн, відступаючи ще на крок. Надто вже несподівано прозвучало це питання. — Та ви розумієте, що мене й не спитають? Самі ж говорили... а я не можу відмовитись. І тікати я більше не буду, набігалася. Це безглуздо. І…

— Розумію, — сказав Змій і ступив до дівчини.

Вона знову відступила, потім знову, а потім уперлася спиною в полиці, забувши, що там небезпечні дерев'яні обкладинки. Обкладинки, на щастя, не відреагували, мабуть, їх для цього треба було спробувати забрати з полиці, а Велівера наблизився впритул, нахилився і поцілував. І схаменулась Ліїн через те, що його рука виводила якісь загадкові візерунки на спині і, здається, намагалася розв'язати шнурівку.

Дівчина штовхнула чоловіка в груди, спробувала відступити вбік, розуміючи, що відступати тут особливо нема куди — як вийти з цієї ніші вона не знала. Велівера нахабно посміхнувся, мабуть, теж усе розумів.

— Це бібліотека, — спробувала дівчина достукатися до його розуму. — Тут хтось може прийти.

— Прекрасну елану тільки це хвилює? — спитав капітан, провівши пальцями її підборіддям. — А якщо я скажу, що тут стоїть полог тиші і зайти сюди може мало хто. І вони зараз усі зайняті. Ви передумаєте йти…

Чим була остання фраза, питанням чи твердженням, Ліїн, відверто кажучи, не зрозуміла. І кулаком у око вдарила Змія інстинктивно.

— І ручка у прекрасної елана важка, — поділився спостереженням Велівера, чомусь широко й весело посміхаючись. І поцілував важку ручку.

— Випустіть мене! — веліла Ліїн, не розуміючи, знущається він чи ні.

— Все для прекрасної елана, — промуркотів капітан і повів дівчину до виходу, який відкрив легко і просто.

А у Ліїн з'явилося відчуття, що її щойно обдурили, що вона щось прогаяла, не помітила через те, що Змій поводився настільки обурливо. Що він звідкись знав, що в неї розлетяться всі думки, і спеціально… що «спеціально» Ліїн теж не розуміла. Відволікав від чогось, що відбувається у неї під носом?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍