Ю. Несбе - Макбет

Дафф кивнув, підвівся і вивільнив руку. Востаннє поглянув на Леннокса. «Цікаво, він дійсно змінився чи, як завжди, шукає найлегшого виходу?», — подумав він.

— Ну, як? — спитав Тортел, підводячись з крісла в коридорі, коли вийшов Дафф.

— Він підтвердив, що Макбет зібрався вас убити, і погодився дати інтерв’ю, — відповів Дафф. — Але Геката має інформатора, інфільтрованого в найближче оточення Макбета. Це може бути хто завгодно з управління поліції…

— Хай там як, — пробубнів Тортел, коли вони йшли коридором, — а така заява Леннокса стане для Макбета кінцем! Я зателефоную до столиці й отримаю ордер на арешт.

До них підійшла медсестра.

— Пане, ви — мер?

— Так, а що?

— Нам зателефонувала Агнеса, ваша служниця. Каже, що Касі й досі не приїхав додому.

— Дякую, — мовив Тортел, і вони рушили далі по коридору. — От бачите, він і дійсно подався до своїх друзів або чекає, поки минеться небезпека.

— Мабуть, — сказав Дафф. — А ваша служниця, вона…

— Так?

— У мене ніколи не було слуг, але припускаю, що з часом вони перетворюються на частину хатньої обстановки. Ви, мабуть, нічого від них не приховуєте, але чи впевнені ви, що все сказане вами не виходить за межі стін вашого помешкання?

— Стосовно Агнеси? Так, упевнений. Я пересвідчився, що їй можна довіряти, хоча це забрало певний час.

— Але ж ніколи не можна бути впевненим на сто відсотків щодо того, що думає й відчуває інша людина.

— Г-м-м. Ви гадаєте, що особиста секретарка Макбета в управлінні поліції може…

— Прісцилла? — спитав Дафф. — Ви ж самі сказали, що потрібен час, аби пересвідчитися, що тій чи іншій людині можна довіряти.

— І що?

— А те, що ви розповідали, як грали у приватній кімнаті в блекджек, коли Макбет і Леді планували вбити Гекату. Але ж потрібна ще й третя особа.

— Прошу?

— Ви ж грали в блекджек. Хіба в цій грі не потрібен круп’є?

— Джеку!

— Слухаю, Леді! — озвався Джек, прибираючи руку. Він стояв, невимушено поклавши її на зігнуту спину Біллі, коли вони вдвох схилилися над гостьовою книгою, і Джек розповідав йому нові правила реєстрації клієнтів.

— Мені треба з тобою дещо обговорити. Ходімо нагору.

— Звісно. Ти підміниш мене, Біллі?

— Постараюся, містере Бонусе.

Джек усміхнувся, довше звичайного затримавши погляд на хлопцеві, якого нещодавно взяли на роботу. А потім побіг нагору вслід за Леді.

— Що ти скажеш про нового хлопця? — спитала та, коли він її наздогнав.

— Ранувато робити висновки, пані. Він надто молодий і недосвідчений, але подає надії.

— Це добре. Нам потрібно взяти ще двох офіціантів до ресторану. Ті двоє, що приходили сьогодні, були абсолютно безнадійними. І як нинішня молодь збирається вижити в сьогоднішньому світі, якщо нічого не сприймає всерйоз і нічого не бажає навчатися? Вони гадають, що їм усе піднесуть на срібній тарілочці?

— Та ото ж, — погодився Джек. Леді притримала двері, впускаючи його до номеру. А коли він обернувся, то побачив, що вона сидить у кріслі, залившись сльозами.

— Леді, що трапилось?

— Лілія, — відповіла вона, ридаючи. — Він назвав її ім’я.

— Лілія? Це ж назва квітки?

Леді затулила обличчя руками, і тіло її здригнулося від ридань.

Джек розгубився й не знав, що робити. Він був рушив до неї, але зупинився.

— Може… поговоримо про це?

— Ні! — скрикнула Леді. Тремтливо вдихнула. — Ні, я не хочу про це говорити. Про це хотів поговорити доктор Альсакер. Він схиблений псих, розумієш. Він сам мені про це сказав. Але, за його словами, від цього він не став поганим психіатром, а радше навпаки. Мені не потрібні слова, Джеку, я вже всі їх чула. І свої слова, і слова інших людей, тому вони мене більше не втішають. Мені потрібні ліки. — Леді схлипнула й ретельно витерла під очима тильним боком долоні. — Мені просто потрібні ліки. Без них я не зможу бути тією людиною, якою хочу бути.

— І хто ж ця людина?

— Леді, Джеку. Леді. — Вона поглянула на розмазані по руці тіні для очей. — Я хочу й далі бути тією жінкою, яка живе сама, але не дає жити іншим. Макбет кинув вживати ліки, і тому тут нічого немає. Уявляєш? Він виявився сильнішим за мене. Хто б міг подумати? Тому тобі доведеться піти й купити мені ліків, Джеку.

— Леді…

— Інакше тут усе рухне. Мені весь час чується плач дитини, Джеку. Я заходжу до ігрової кімнати, усміхаюся й розмовляю. — По її щоках знову покотилися сльози. — Говорю голосно і сміюся, щоб заглушити отой дитячий плач, але я вже більше так не можу. Він знає ім’я моєї дитини. І повторив ті останні слова, які я їй сказала.

— Ви про кого, пані?

— Про Гекату. Він знає. Знає слова, які я сказала своїй дитині перед тим, як розбити їй голову з отими допитливими блакитними оченятами. Я сказала: «Зустрінемося в іншому житті, Лілі». Жодного разу я не розповідала про це жодній живій душі! Жодного! Принаймні не в свідомому стані. Хіба що уві сні. Або коли сновиділа…

Леді раптом замовкла. Нахмурила брови, ніби щось збагнувши.

— Гіпноз, — підказав Джек. — Ви сказали це під час гіпнозу. Геката дізнався це від доктора Альсакера.

— Гіпноз? — перепитала Леді, повільно кивнувши головою. — Ти думаєш? Альсакер видав мене? За гроші?

— Люди — істоти пожадливі, пані. Такою є їхня природа. Не будучи пожадливою, людина не змогла б вижити на цій землі. Лишень погляньте, що ви спромоглися створити, пані.

— Гадаєш, це завдяки пожадливості?

— Йдеться не обов’язково про гроші, пані. Як на мене, різні люди мають пожадливість до різних речей. До влади, сексу, мирської слави, харчів, кохання, пізнання страху…

— А до чого пожадливий ти, Джеку?

— Я? — Він знизав плечима. — Мені подобаються щасливі задоволені клієнти, пані. Так, я маю пожадливість до чужої радості. Наприклад, до вашої, пані. Коли ви щасливі, то щасливий і я.

Вона затримала на ньому свій погляд. Потім підвелася, підійшла до дзеркала і взяла гребінець, який лежав на столику внизу.

— Джеку…

Йому не сподобався тон її голосу, але він зустрівся з її поглядом у дзеркалі.

— Слухаю, пані.

— Ти маєш знати дещо про самотність.

— Так, знаю, як ви можете здогадатись.

Леді почала розчісувати своє довге вогненно-руде волосся, яке чоловіків або приваблювало, або, залежно від обставин, попереджало про небезпеку. — А чи знаєш ти, яка самотність є навіть більшою, аніж та, коли у тебе нікого немає? Це коли ти вважаєш, що у тебе хтось є, але потім виявляється, що особа, яку ти вважала своїм найкращим другом, ніколи