Жан-Крістоф Гранже - Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже

Ерван відразу набрав номер Тонфу й попросив зайти до нього додому (ключ схований на паркінгу, до якого можна ввійти, набравши код). Надав підлеглому точні вказівки, де лежить підшивка зі світлиною Фарабо, зробленою двадцять років тому, але спершу стисло описав новий напрям розслідування.

— Що мені робити з фото? — доволі розгублено запитав флік.

— Зателефонуй у відділ захисту неповнолітніх та в Інститут криміналістських досліджень Національної жандармерії, в них є програми для зістарення.

— Ти віриш у ці штуки?

— Тут не йдеться про твою чи мою думку. Зроби це негайно і скинь результат на номер, який я зараз тобі надішлю есемескою.

Він роздратовано поклав слухавку. Кілька секунд намагався пригадати обличчя Людина-цвяха — один-єдиний знімок з арешту, янгольська пика, сором’язливий вигляд, відсутній, надто розфокусований погляд…

Він ніколи не намагався уявити цього чоловіка згорбленим шістдесятирічним старим у комбінезоні з Інституту Шарко.

Ерван вирішив не тупотіти на всю околицю, ніби глухий, а набрати В’ярів мобільний. Три гудки — і той підняв слухавку: непогано як на пізню годину.

— Алло?

— В’яре, це Ерван Морван. Треба терміново поговорити.

— Що сталося?

— Філіпп Юссено. Ізабель Баррер. Жан-Луї Ляссе. Тільки не кажи, що ці імена тобі не знайомі.

— Нічого не розумію. Ти бачив, котра година?

— Я перед твоїми дверима.

За хвилину флік відчинив двері; правицю тримав за спиною. Уся довіра, на яку він здатен: ствол замість рукостискання.

— Якого хріна ти тут робиш? Обдовбався, чи що?

— Дай мені ввійти.

В’яр позадкував, але спершу кинув оком у провулок. Спросоння бобо мав точнісінько такий самий вигляд, як серед білого дня в офісі: скуйовджений, неголений, неохайний мов чортяка.

— Мої малі сплять, — попередив він. — Розбудиш мені хоч одного — все скінчиться бійкою.

Ерван, усміхаючись, зайшов до студії. Лофт так само його не здивував: грубий, стиль індастріал, вторсировина. Одне спільне приміщення, шість десятків квадратних метрів. Ліворуч — відкрита кухня. У дальньому кутку — металеві сходи на горище, розділене на кімнати. Посередині — стіл для сімейних трапез у стилі 30-х років. На стелі — неодмінні нью-йоркські лампи з полірованого металу. Усе як в «Elle Déco».

Ерван не розмірковуючи попрямував до бару — єдиної освітленої частини приміщення, та й те — в економному режимі.

— Даю тобі п’ять хвилин, — кинув господар йому в спину. — Мені й своїх проблем вистачає, тільки й бракувало, щоб до мене вдирався сраний Морван і…

Договорити він не встиг: Ерван імпульсивно схопив з газової плити вінтажний чайник, розвернувся й щосили зацідив йому в писок. В’яр відлетів на середину кімнати, його пістолет закотився під диван. Наступної миті Ерван уже сидів на ньому верхи, за плечі притискав до підлоги.

— В’яре, — тицьнув йому під ніс власну пушку, — мого батька щойно завалили в Африці, а мою найкращу флікиню вбили з особливою жорстокістю. Зараз не час зі мною жартувати.

Чоловік замахав руками, мовляв: «Здаюся». Щока в нього потроху наливалася фіолетовою барвою.

— Що ти хочеш знати? — видихнув він і підвівся.

— Філіпп Юссено був психіатром, — почав розповідати В’яр, готуючи каву. — Він загинув 2006 року в автомобільній аварії у Греції.

— З двома своїми малими. Розкажи щось, чого я поки не знаю.

— Він працював на нас.

Ерван підійшов до стійки. Флік не скористався кавоваркою — надто гучна, натомість узяв чайник — з дрібкою уяви на ньому ще можна було побачити відбиток щелепи. — «На нас»? Ти себе за кого маєш? За ЦРУ?

В’яр потирав щоку в очікуванні, коли закипить вода.

— Ти добре розумієш, що я маю на увазі: він був судовим експертом.

— Як психіатр?

— Ні. Як соліст балету.

— Їх там десятки, тих експертів.

— Не таких. Він працював там, де йому казали. Це давало нам змогу потай керувати справами, які… турбували нас.

Підтасовані експертизи: багато галасу з нічого. Префект поліції порався з кавником, ніби першокласний шеф-кухар. Тепер синець розливався його щокою, ніби калюжа чорнила.

— В’яре, ми ж із тобою знаємо, що все відбувається не так. Якась херня від одного психіатра нічого не варта. Повторна експертиза — і можна знехтувати нею. Ну, й таке інше.

— Ти не знаєш свого клієнта, комраде: Юссено був одним із найвидатніших у своїй справі. Такому нелегко заперечити.

Усе це не в’язалося з описом Ляссе: психіатр, який мав собі прекрасну дружину й перетворив свою клініку на притулок для багатіїв із депресією.

— У справах якого типу він вам підсобляв?

В’яр дістав свою електронну сигарету. Ніколи не пізно трохи попихкати парою.

— Ти, мабуть, знаєш, що статті 122-1 і 122-2 стосуються здорового глузду обвинуваченого на момент здійснення злочину?

— Народжуй уже.

— Юссено дозволяв нам протидіяти стратегії деяких адвокатів, коли вони хотіли «знедієздатнити» своїх клієнтів. Але ще частіше він відігравав протилежну роль.

— Не врубаюся.

— Прокуратура чимдалі більше старається прикрити свій зад, вимагаючи термінового обстеження під час затримання або негайного прибуття до суду…

В’яр говорив правду: тепер не можна заарештувати вбивцю чи ґвалтівника без виклику психіатра. Перш ніж розпочати вечірку, слід переконатися, що підозрюваний психічно здоровий, або виявити, що він потребує лікування, — тобто визначити його місце: в камері, чи в палаті.

— У ті часи я займався антитероризмом. Схопивши одного такого бороданя, ми відразу кликали Юссено, який складав звіт, що давав нам змогу обробити його. Ці грьобані екстремісти витримують які завгодно побиття й погрози, але не хімічні препарати.

Він і далі смоктав свій вейп, ніби соломинку від мате. Нарешті майстерно зварганив по філіжанці кави — шедевр для знавців напою.

— Ти маєш на увазі, що Юссено оголошував їх недієздатними? Цих