Микола Ярмолюк - Полуничний сезон

як Іван на себе руки наклав, мене попросила Дарка допомогти їй норму буряків копати. Поміч із мене не вельми яка, сили жменя зосталося, але погодилася, бо й Дарка не далеко втекла від мене, а допомогти нікому: в того сестра на норму вийде, в того мати чи дочка. Так ото їдемо ми гуртом у поле машиною, Дарка й розказує: «Оце тільки-но зі своїм погиркалася. На роботу треба йти, а він вилігся у світлиці на дивані, ніби йому місця ніде нема. Це щоб на зло мені. Бо я ж прошу його: якщо хочеш прилягти в одежі перепочити, то не обов'язково в хаті. Можна й на літній кухні. Та вже хай. Я, значить, до нього: «Чого лежиш, не збираєшся на роботу?» А він буркнув щось таке під ніс, я й не розібрала. Подумала: знову нирки чи виразка вхопили. Питаю, що болить, а він, як затявся, не говорить до мене, а буркає. Мене й розібрало: на кого дмешся? Сам на себе дмися. Отак і покинула надутим». Не розумію Дарки: шанувала ж його, була за ним як за кам'яною стіною, ніколи пальця на неї не підняв. Слова ніколи грубого не сказав. У всьому слухався, потурав. Захотіла літню кухню — на тобі літню кухню; не такий погріб, як у людей, — переробив; хочеш килимів — на тобі килимів. На цвинтарі біля його могили й собі місце зоставила, щоб, значить, і на тім світі разом бути. І не побоялася, що вішальник. Він і в записці тільки про неї й думав. Просив синів, аби про матір дбали, бо самій важко їй буде у світі жити. А вона його гризнем гризла…

— Тож добра йому бажала, — таки не втерпіла Люба.

— Часом добро можна так піднести, що воно злом обернеться, — зітхнула Турчиниха.

Павло згадав: стара Павлючка теж говорила щось про записки, в них буцімто Іван просив пробачення в Дарки і пояснював, де поклав гроші, які брав на брикет, але купити його не встиг. А мати ось що розказує. Правда, Павлючка нібито не пам'ятає точно нічого з того, що син понаписував перед смертю.

— А хто читав ті записки?

— Дарчин брат. Дарка була на буряках, а вони цього року далеко, аж за ярами. Він же близько, на ставу, от і прибіг перший. Знав, де ключі лежать, то й у хату перший зайшов. Одна записка ціла, лежала на столі, а ту, що Іван порвав, знайшли в його кишені. Брат забрав…

— Він давав комусь їх читати?

— Дарці, мабуть, ну й синам. Із чужих, либонь, нікому.

Якщо посмертні записки ховаються від людей, думав Турчин, значить, у них має бути щось важливе і, певно, не на користь родичів та рідних. Інакше навіщо таїтися. Папери ті мали одібрати й прилучити до протоколу працівники прокуратури і міліції. Якщо так, то завтра Турчину відкриється секрет самогубства Івана Павлюка.

7

Другого дня Павло й Люба підхопилися ледь світ, узяли нарихтовані звечора відра, заступи й пішли на город. Хутко по цьому встала порати господарство й Турчиниха. У кімнату, де спали діти, не заглянула, взялася будити, як уже сонце стало припікати. На своє подивування, застала тільки одну внучку. «Це ж треба так рано бігти гуляти в ті береги, — подумала, — краще поспали б, вдома за тою службою хіба мають коли?» Вже й сонце геть од землі одірвалося, і Лідуся встала, пора снідати, а їх нема. Тоді вона пішла в береги, щоб погукати, а як побачила, що вони вже викопали чималу грядку, аж за голову вхопилася:

— Що ви собі думаєте? Що про мене люди скажуть?

— Мамо, Павликові після обіду треба в район, — стала пояснювати невістка, — то він своє хоче зробити до обіду.

— Ще встигнете. На цілий же місяць приїхали. Ходіть хоч поснідаєте.

Після сніданку на город вийшли всі четверо. Лідуся, правда, не стільки допомагала вибирати картоплю, як заважала, але все одно для всіх була радість — підростає помічниця. По обіді Павло став збиратися в район. Мати радила йому їхати разом із Любою, дитя вона доглядить, та невістка сказала, що в район їй не кортить, Павло знав: не хоче йому заважати.

… Пішов Павло прямо в прокуратуру. Слідчий був од Турчина на років чотири молодший, чорнявий, із вусиками. Дивлячись на людину, голову відвертав трохи вбік.

— Чував про вас, чував, — тиснув руку Павлові. — Мені колега мій Скрипка розказував. Хвалить вас. З вами, казав, легко працювати. Ну, а до нас яким вітром? Відпускним? Приємний вітер. Ну, а до прокуратури чого?

— У справі. Ви, певно, не забули: недавно в моєму селі наклав на себе руки один чоловік. Так ото, це мій колишній сусід. Я його добре знав і от ніяк не можу второпати:. для чого він таке зробив. Люди різне говорять, а мені хотілося б знати правду. Для мене, знаєте, це важливо.

Слідчий, з усього видно, у своїй короткій слідчій практиці з подібним зіткнувся чи не вперше. Рівні короткі пальці правої руки, що лежала на столі, ледь помітно заворушилися, погляд пробіг по кімнаті й зупинився на Турчинові.

— Значить, суто людський інтерес? Боюся, нічого нового не скажу. Все воно таке… Може, спочатку подивитеся протокол опису?

— Для чого? Ліпше своїми словами.

Слідчий на мить замислився.

— Павлюк висів на сливці, за десять метрів од хати і за три метри від погреба, від землі — приблизно на метр. Ліва нога звисала, права стояла на стільці ледь зігнута. Смерть, думаю, настала від того, що він сплигнув зі стільця, а нога на стілець потрапила при конвульсії. Це побачив хлопець, котрий прийшов рвати сливки. Хлопець той з іншого кутка, і рвати йому дозволив буцімто Павлюк за два дні до того, як наклав на себе руки. Хлопець і зняв тривогу… Чогось істотного ні він, ні інші свідки не показали. Розтин трупа теж нічого істотного не додав… — Слідчий спохмурнів. — Прошу мене зрозуміти. Вам, певно, розказували, як воно було. Я, знаєте, з вішальниками зустрічаюся не вперше, проте