Давид Гроссман - З ким би побігати

Шай важко дихав. Його тонка довга шия витяглася вперед.

Як шия лебедя, подумала Тамар.

Якого зараз заріжуть, подумав Асаф.

— А то я чув, — далі вів Пейсах, — з найпевніших джерел мені вчулося, що твоя люба сестричка влаштувала тобі тут курс відвикання, це правда?

Шай кивнув. При світлі місяця Асаф побачив, як на його обличчя повертається сіра землистість ломки.

— То ти, може, й не цікавишся більше? — спитав Пейсах з привітністю, яка пройняла холодом душу, і, як фокусник, заховав у долонях пакетик з героїном і кислотну марку.

Шай, немов зачарований, заперечливо похитав головою і застогнав.

— Шаю! — скрикнула Тамар. — Шаю!

Той, хто тримав її, ткнув Тамар обличчям у землю, але відчайдушний крик її зробив свою справу. Шай увесь пересмикнувся, відступив на крок.

— Ні, — сказав він.

Пейсах театральним жестом приставив долоню до вуха:

— Що таке?

— Ні! — простогнав Шай. — Я зав’язав... гадаю.

— Ти гадаєш, що зав’язав, — сказав Пейсах солоденьким голосом. — Але ж ти знаєш, що нічого ти не зав’язав і не зав’яжеш ніколи. Бо немає, немає на світі силоньки, яка тебе з цього витягне. І знаєш чому? — Він нахилився до Шая, поклав важку руку на його худе плече.

Тамар відчула хвилю стримуваного насильства, що колами розходилося від Пейсаха. Асаф роззирнувся — решта громил не зводила очей з ватажка, мимоволі повторюючи його рухи.

— Ти правда хочеш почути, чому ти ніколи не зав’яжеш? Тому що ти нулик, нулик у кубику ти без своєї дози. Ти й півдня не можеш прожити без ширива, на вулицю вийти не можеш без нього, з людями поцвірінькати не можеш, дівку зняти не можеш без кайфу свого. А вже відтрахати кого... не сміши мене. Може, уві сні він у тебе і встане без дози. Так от, я, Пейсах, татуська твій і матуська, твій друг і подружка, твій агент і твоє майбутнє, я тобі раджу — бери, бери по-доброму.

Шай слухав його, опустивши голову. З кожним словом Пейсаха він робився все нижчим, неначе його молотком забивали в землю. Та коли Пейсах замовк, Шай випростався, відкинув волосся з обличчя і сказав:

— Ні.

— Жалко мені тебе, — зітхнув Пейсах. — У тебе пальчики Джимі Гендрікса, але як хочеш.

Він відступив на крок і підкликав Шишако. Той підійшов, похмурий і сухорлявий, смикнув Шая за праву руку. Шай заскімлив і спробував вирвати долоню.

— Як правду сказати, я не знаю, що й думати. — Пейсах почухав голову. — За що буде перший пальчик — за «міцубісі», яку ти роздовбав, чи за кореша нашого Міко, який нині озонує повітря Російського подвір’я? Як ви гадаєте? — звернувся він до своїх бульдогів, що витріщалися на нього, немов загіпнотизовані. — Може, спершу зламаємо, а вирішувати будемо потім?

— Краще не треба, — промовив чийсь голос, повільний і важкий.

Шишако закляк на місці. Шай швидко вирвав руку і сховав її за спину. Бульдоги нервово роззиралися, Дінка зайшлася оскаженілим гавканням, а Пейсах швидко відступив у тінь.

— Прибалдів я трохи, — сказав Носоріг, спускаючись з пагорба. — Ну й місцинку ви собі вибрали. У мене аж ноги затерпли. Привіт, Асафе!

У наступні дні, коли Асаф прокручував у голові всю цю історію, його не полишало відчуття, що фінал мав би скластися трохи інакше. Крапельку драматичніше. Що-небудь отаке — із стовпами диму і сполохами вогню, і нелюдською бійкою не на життя, а на смерть, і щоб вона тривала кілька годин...

Насправді ж усе сталося якось буденно. З’ясувалося, що довкола повно-повнісінько поліції, усі в цивільному, вони ще з вечора залягли біля струмка, в кущах, у заростях бур’янів. Там був навіть комісар з відділу боротьби з наркотиками — тихий, сухуватий тип в окулярах, який служив з Носорогом в одному танковому екіпажі. Носоріг розповів Асафу, що цей очкастий поліцейський, як би це висловитися, трішки зобов’язаний йому життям.

Пейсахову балаканину записали на магнітофон — як той змушував Шая взяти наркотики.

— Так, доказів вистачає, — холодно сказав комісар.

Усі ці події забрали не більше десяти хвилин. Світ перевернувся двічі, в результаті повернувшись у своє попереднє положення. Пейсах, зрозуміло, спробував дати драпака. Незважаючи на свою величезну вагу, він був дуже швидкий на ноги й спритний, і знадобилося четверо поліцейських, щоб його схопити. Але й тоді він не здався, відбивався до останнього. Тамар потім згадала, що в минулому Пейсах — професійний борець. Врешті-решт його таки повалили на землю, обличчям униз, і зв’язали руки. А коли поставили на ноги, він мав жалюгідний і нещасний вигляд. Поліцейські наділи наручники на всю зграю, посадили їх по двоє і заборонили розмовляти. Одна пара наручників загубилася під час вовтузні з Пейсахом, з’ясувалося, що якраз для нього і не вистачає. Тоді Тамар кинулася до печери і за мить повернулася з парою новеньких наручників, які з непроникливим виглядом простягнула поліцейським.

— Може, у тебе і прилад нічного бачення є? — усміхнувся один з них. — А то мій зіпсувався.

Поліцейські оглянули печеру, намагаючись