П'єр Леметр - До побачення там, нагорі

посильного хлопчика, що приніс сніданок, покоївку. Потім замовив газети, щоб скористатися з нагоди поговорити з кимось іншим. Все ставало чимдалі зрозумілішим. Чесно кажучи, не дуже скромно той тип поводиться. Певен своєї безкарності.

Дівчинка, що забігала напередодні ввечері, була дуже схожа на ту, за якою він їхав вчора (або вона приходила побачитися з одним і тим самим клієнтом).

— Він їде з Парижа, — сказав Анрі.

— Куди? — спитав Перікур.

— Схоже, він покидає країну. Він їде опівдні.

Інформація робила свою справу, і він додав:

— Його запросто можна буде знайти, навіть якщо йому це вдасться.

«Запросто» — тільки люди його оточення вживають такі слівця. Пан Перікур не був таким уже спеціалістом у лінгвістиці, але його вразило це тривіальне слово в устах чоловіка, за якого він віддав свою доньку.

За вікном було чути військові марші. Чоловіки замовкли. За оркестром йшла ціла юрба, було чути вигуки дітей, вибухи петард.

Коли знову настала тиша, пан Перікур вирішив піти напролом:

— Я поговорю з міністром і...

— Коли?

— Як тільки ви мені скажете те, що я хочу знати.

— Його звати (він напевно прикривається цим іменем) Ежен Лярів’єр. Він зупинився в готелі «Лютеція».

Він став розказувати детальніше про все, що дізнався, щоб відплатити старому його ж монетою. Анрі розказував про розваги того жартуна, камерні оркестри, фантастичні маски, які закривали його обличчя, щоб його ніхто не бачив, колосального розміру чайові, а також про чутки, що той — наркоман. Покоївка розказувала, що вчора ввечері бачила його колоніальний костюм із пір’ям, а ще валізу...

— Як це, — перебив його пан Перікур, — пір’я?

— Так. Зелене. Ніби крила за спиною.

Пан Перікур вже крутив у голові якусь думку про цього шахрая. Вона складалася з усього, що він знав про такі злочини. Але вона не мала нічого спільного з тим, про що зараз говорив його зять. Анрі бачив, що пан Перікур йому не вірить.

— Він живе на широку ногу, смітить грошима і надзвичайно щедрий...

Чудова робота. Розмова про гроші повернула старого на потрібну стежку. Облишмо розповіді про оркестри та крила ангелів — поговорімо про гроші. Людина, яка краде їх і тринькає — от що зрозуміліше таким, як його тесть.

— Ви його бачили?

От халепа. Що відповісти? Анрі був на місці, знає номер його помешкання — № 40. Йому спочатку хотілося побачити його в обличчя, а може, і його самого, він був один, можна було його навіть схопити. Нічого складного — стукаєш у двері, він відкриває, можна було б кинути його на підлогу, зв’язати руки... а далі?

Чого саме хотів пан Перікур? Віддати його поліції? Старий нічого не казав щодо своїх намірів, тому Анрі повернувся на бульвар Курсель.

— Він виїжджає з «Лютеції» в обід, — додав він. — У вас ще є час його затримати.

Пан Перікур про це й не думав. Він хотів для себе знайти того чоловіка. Він би навіть хотів забезпечити йому втечу. Замість того, щоб ділити його з іншими, він вже уявляв показовий арешт, безконечне розслідування і судовий розгляд.

— Гаразд.

Він дав зрозуміти, що розмову закінчено. Але Анрі не зрушив з місця. Навпаки, він схрещував і розводив ноги, щоб показати, що чекає тепер на те, чого заслужив, і нікуди не піде без вирішення своєї справи.

Пан Перікур узяв слухавку, попросив оператора з’єднати його з міністром пенсійних виплат (де б він не був — удома, в міністерстві, — справа термінова, йому негайно треба з ним поговорити).

Тепер треба було чекати у мертвій тиші.

Нарешті, телефон задзвонив.

— Добре, — повільно мовив пан Перікур. — Нехай відразу мені передзвонить. Так. Це дуже терміново.

А потім, звертаючись до Анрі:

— Міністр — на параді у Венсенському лісі, він буде у себе через годину.

Анрі не зміг би витримати тут години (чи навіть більше). Він підвівся. Двоє чоловіків, які ніколи не подавали один одному руки, обмінялися поглядами і розійшлися.

Пан Перікур послухав, як віддаляються кроки зятя, тоді знову сів і подивився крізь вікно: небо було неймовірної блакиті.

Анрі йшов і думав, чи варто зайти до Мадлен.

Ну що ж, один раз не робить звичаю.

Грали труби, кавалерія підіймала в повітря хмари пилюки, а за ними йшла важка артилерія. Тягачі перевозили громіздку техніку, далі їхали броньовані машини, гармати та кулемети, а за ними нарешті — танки. О десятій годині все вже закінчилося. Парад залишив по собі дивне відчуття — наповненості та спустошення (щось схоже відчувається по закінченню феєрверків). Натовп повільно, майже безмовно, розвернувся. Тільки діти зірвалися з місця, раді, що можуть нарешті побігати.

Поліна дріботіла, стиснувши руку Альберта.

— Де ми знайдемо таксі? — питав він понурим голосом.

Їм треба ще заїхати в пансіонат, де Поліна перевдягнеться перед тим, як поїде на службу.

— Ет, ми сьогодні вже забагато витратили. Ходімо на метро, у нас же ще є час?

Пан Перікур чекав відповіді міністра. Близько одинадцятої пролунав дзвінок.

— О, дорогий друже, вибач...

Але голос міністра зовсім не був схожий на голос людини, якій чогось шкода. Він чекав на цей дзвінок уже кілька днів і навіть дивувався, що його не було: рано чи пізно Перікур таки мусить вступитися за свого зятя.

І розмова буде страшенно незручна, хоч