П'єр Леметр - До побачення там, нагорі

весь його колоніальний костюм. Він лежав там, ніби мертвий, ніби з нього випарувалося все єство.

— Так буде добре? — спитала невпевнено вона.

Їх уже нічим не здивуєш, але цей колоніальний одяг з пришитими на спині зеленими крилами...

— Це на вихід... на вулицю? — дивувалася вона.

Він відповів зім’ятою купюрою, вкладеною їй у долоню.

— Ну, що ж, якщо хочете, я можу відправити посильного за вашими валізами.

Його валізи поїдуть на вокзал раніше од нього, об одинадцятій. Він залишить собі лише свій речовий мішок (пам’ятна річ, в яку він запхнув своє небагате майно). Як завжди, Альберт спакував найцінніші речі зі словами «бо ти можеш загубити».

Він тепло подумав про товариша. Навіть відчував якусь гордість, так ніби вперше відтоді, як вони зустрілися, він почувався батьком, а Альберт — сином. Бо, правду кажучи, Альберт зі своїми страхами, кошмарами та панікою був просто хлоп’ям. Як Луїза, що вчора забігала. Яке щастя було бачити її...

Вона залетіла, геть задихана.

До їхнього провулку заходив якийсь чоловік. Едуард нахилився: ану розкажи-но мені...

Він шукав вас, він щось розпитував, звичайно, ми нічого не сказали. Він був один. Так, на таксі. Едуард погладив Луїзину щоку і торкнувся пальцем її вуст. Добре, мала, ти все правильно зробила. А тепер біжи — вже пізно.

Він би дуже хотів поцілувати її в лоба (і вона б цього хотіла). Дівча підняло плечі, завагалося, але таки вирішило піти.

Один чоловік на таксі — це не поліція. Якийсь метикованіший, ніж інші, журналіст. Він знайшов провулок, то й що? Без імен що він може зробити? Та навіть з іменами? Як йому вдасться знайти Альберта в сімейному пансіонаті, а його — тут? А крім того, у них поїзд через кілька годин.

«Зовсім трошки, — сказав він собі. — Героїну сьогодні не буде, тільки трошки морфіну». Він повинен залишатися при ясному розумі, подякувати персоналу, попрощатися з консьєржем, сісти в таксі, поїхати на вокзал, знайти поїзд, приєднатися до Альберта. А там... його жде сюрприз. Альберт показав йому лише свій квиток, але він пошукав і знайшов ще один (виписаний на ім’я пана та пані Еврар).

Значить, буде дама. Едуард давно підозрював, але той бісів хлопець приховував це! Дитячий садок...

Едуард зробив собі ін’єкцію, і йому відразу полегшало. Стало спокійно і легко (він був обережний з дозою). Він приліг на ліжко і повільно провів пальцем по краях провалля на своєму обличчі. (Ми з моїм колоніальним костюмом схожі на двох мерців, що лежать поряд. Один — порожній, а другий — занепалий...)

Пан Перікур ніколи не читав газет, хіба що показники біржового курсу, за якими він прискіпливо стежив кожного ранку і вечора, та деякі економічні статті. Він читав їх для себе (про інше йому складали звіти, докладали важливу інформацію). Зараз йому не хотілося ламати правила.

Але його здивував заголовок у газеті «Голуа», який він помітив у холі на десертному столику. Дурниці. Він передбачав, що скандал буде великий, тож нащо читати щоденні газети, якщо він і сам знає, про що вони пишуть.

Його зять даремно і запізно кинувся на полювання.

Але він помилявся, бо тепер вони стояли одне навпроти одного.

О десятій ранку він у цьому переконався і визнав свою від нього залежність. Можна було собі уявити, як той хоче відігратися. Він — ница людина, але дуже метикований, от якби він тільки не був тим, ким є...

Пан Перікур не поставив жодного питання, просто схре­стив перед собою руки. (Він дочекається потрібного часу, але питати не буде нічого.)

— Я говорив телефоном з міністром пенсійних виплат щодо вашої справи.

Анрі не чекав, що він так швидко замовить за нього слово (але чом би й ні?). Головне — закрити питання.

— Мені повідомили, — продовжував пан Перікур, — що це серйозно. З тих деталей, які мені повідомили, це навіть дуже серйозно.

Анрі задумався. Невже старий хоче підняти ставки й обговорити те, що Анрі має зробити?

— Я знайшов того чоловіка, — сказав Прадель.

— Хто він?

Зусилля потрапили в ціль. Добрий знак.

— І що сказав ваш друг-міністр про мою «серйозну справу»?

Вони обоє вичекали паузу.

— Що її важко вирішити. Що ж ви хотіли... звіти вже розійшлися, це вже більше не таємниця...

Анрі не збирався відступати (тільки не зараз! він продасть свою голову за достойну ціну).

— Важко вирішити — означає неможливо?

— Де він, той чоловік? — спитав своє Перікур.

— У Парижі поки що.

Він замовк, розглядаючи свої нігті.

— А ви впевнені, що це він?

— Абсолютно.

Анрі провів вечір у барі готелю «Лютеція», вагаючись, чи треба попередити Мадлен (але навіщо, вона ніколи його не розшукувала).

Перші факти прийшли з вуст бармена. Усі тільки про нього й говорили, про того пана Ежена, який заселився сюди п’ятнадцять днів тому. З його появою все інше відійшло на задній план, навіть святкування 14 Липня. Вся увага належала цій людині. Можна було зрозуміти обурення бармена: «Уявляєте, він дає чайові тільки тим, кого бачить. Отож, коли він замовляє шампанське, він дає чайові тому, хто його приносить! А тому, хто його готує, — нічого не перепадає, от нікчема, скажу вам. А ви часом не його друг? А ота дівчинка, про яку йде мова, вона сюди не заходить, бар — не місце для дітей».

Від самого ранку, з сьомої години, Анрі вже розпитував персонал,