П'єр Леметр - До побачення там, нагорі

Зачекати малу, схопити її на виході, зігнути її в три погибелі, дізнатися все, що йому потрібно, прибити за першими ж воротами і викинути останки в Сену. Риба буде в захваті.

Інше рішення: зайти і розпитати.

Він заходить.

— Пане?.. — питає консьєрж.

— Д’Олней-Прадель (він простягає візитівку), я не замовляв...

Консьєрж бере візитівку. Анрі розводить руки з безпорадним винуватим виглядом і змовницьки підморгує (так дивляться люди, яких треба виручити, вони вміють віддячити). Консьєрж знає: лише щедрі клієнти вміють так поводитися. Зачекайте, є клієнт, досить багатий. Але ж ви в «Лютеції»...

— Не думаю, що виникнуть якісь труднощі, пане... (консьєрж дивиться на візитівку) д’Олней-Прадель. Подивимося... Кімната чи номер?

Аристократ завжди порозуміється з прислугою.

— Номер, — каже Анрі.

Хто б сумнівався? Консьєрж тихенько кланяється, він добре робить свою роботу і тому отримує свої п’ятдесят франків.

Наступного дня з сьомої ранку юрмиська людей заполонили метро і трамваї, які прямували до Венсенського лісу. Вздовж усього проспекту Домесніль поспішали вервечки автомобілів, таксі, фіакрів, повозки з лавами, а між ними їхали велосипедисти, пішоходи пришвидшували крок. Альберт і Поліна, навіть самі того не підозрюючи, викликáли зацікавлені погляди. Він ішов, потупивши очі (можна навіть сказати, невдоволений і стурбований, з упертим виглядом), а вона з сяючими очима, захоплено розглядаючи прикріплений дирижабль, що гойдався над площею.

— Поспіши, котику! — ніжно підганяла вона. — Ми пропустимо початок!

Сказано без якоїсь причини — просто щоб щось сказати. Всі трибуни вже були заповнені.

— О котрій годині вони сюди приперлись, уся ця отара? — дивувалася Поліна.

Видно вже було, як виструнчилися нерухомими, тремтливими та нетерплячими шеренгами спеціалізовані, кадетські та колоніальні загони військових, а позаду них — артилерія та кавалерія. Оскільки вільні місця залишалися тільки на останніх рядах, кмітливі хлопчаки за один-два франки пропонували тим, хто спізнився, додаткові місця на дерев’яних коробках. (Поліна виторгувала два місця за півтора франки.)

Сонце сходило над Венсенським лісом. Барвисті туалети жінок та військова уніформа контрастували з темними костюмами й циліндрами офіційних осіб. Можливо, це тільки малювала людська уява, але еліта здавалася дуже занепокоєною. Може, вона була стурбована отими статтями в ранкових випусках газет «Голуа» та «Пті Журналь»? Ця афера з пам’ятниками загиблим обурила всіх. І треба ж, щоб скандал вибухнув саме на національне свято! Це не могло бути випадковістю, це — знак, як якийсь виклик. «Зганьблена Франція!» — кричали одні заголовки. «Спаплюжено пам’ять наших славних загиблих!». Відтепер сумнівів не залишалося: фірма з ганебною назвою «Сувенір Патріотік» продала сотні неіснуючих монументів і втекла з грошима! Чутки йшли про мільйон (а можливо, навіть два мільйони франків), ніхто не брався вирахувати збитки. Чутки переростали в скандал. В очікуванні параду люди обмінювалися непідтвердженою інформацією (можна навіть не сумніватися — це ще один удар з боку бошів!). Але інші заперечували (так само нічого конкретного не знаючи), що шахраї точно втекли з сумою понад десять мільйонів.

— Десять мільйонів, уявляєш? — збуджено казала Поліна Альбертові.

— Мені здається, це надто перебільшено, — відповів він, але таким тихим голосом, що вона його ледве почула.

Люди вимагали їхніх голів (як це завжди буває у Франції), але уряд на те — ні пари з вуст. Випуск «Юманіте» пояснював це дуже просто: «Зведення цих пам’ятників, зокрема, відбувалося за рахунок скромної підтримки державними коштами. Хто повірить, що там, нагорі, ніхто про це не знав?»

— У всякому разі, — запевняв якийсь чоловік позаду Поліни, — треба бути видатним штукарем, щоби утнути таке.

Усім здавалося, що викрадення грошей — мерзенний злочин (але ніхто не міг втриматися від захоплення: от так зухвальці!).

— Авжеж, — зголосилася Поліна, — вони все-таки не боягузи, ті ловкачі...

Альберт почувався не в своїй тарілці.

— Що з тобою, любчику? — занепокоїлася Поліна, погладивши долонею його щоку. — Ти засмучений? У тебе тяжкі спогади про всі ці військові загони?

— Щось таке... — відповів невизначено Альберт.

А коли пролунали перші акорди маршу «Самбре-і-Мез» у виконанні національного оркестру, керуючий парадом генерал Бердуле шаблею віддав честь маршалу Петену в оточенні вищого офіцерського складу.

(Кажуть, десять мільйонів прибутку? Та за десяту частину від цієї суми мені голову знесуть.)

Восьма година. Він зустрічається з Едуардом о двана­дцятій тридцять на Ліонському вокзалі («Не пізніше, — наполягав він, — бо я ж хвилюватимуся, сам знаєш...»). Поїзд на Марсель вирушить о тринадцятій. А Поліна залишиться сама. А як же Альберт без неї? Отакий зиск?

Почався парад, перед ними під аплодисменти почергово проходили випускники політехнічної школи, курсанти вищого військового училища Сен-Сір’єн з триколірними плюмажами, національна гвардія, сапери, пожежники, за якими йшли солдати в блакитній формі. Довкола лунало: «Хай живе Франція!»

Едуард стояв перед дзеркалом, коли біля Будинку інва­лідів пролунали звуки почесних артилерійських залпів. Віднедавна його почало хвилювати сильне почервоніння слизової оболонки в горлі. Він почувався страшенно виснаженим. Прочитані ранкові газети вже не викликали в нього такої радості, як напередодні. Як швидко влягаються емоції (а тут ще його горло — воно хиріє!).

А якщо він зовсім змарніє, як це буде виглядати? Весь обшир обличчя, де мали би бути різні органи, займає оте провалля, лишається тільки чоло. Едуарда смішило те, що всі зморшки, які мали би бути довкола рота та на щоках, переберуться лише на лоба (як ото річки, шукаючи вихід до моря, течуть першим-ліпшим руслом). Старим він матиме геть поораний зморшками лоб, ніби там, над дірою, точилися бої...

Він глянув на годинник. Дев’ята година. О, ця втома... На ліжку покоївка розклала