П'єр Леметр - До побачення там, нагорі

Раптом Едуард відчув себе сильно втомленим. Було спекотно. Після ін’єкції, коли він починав приходити до тями, в нього часто траплялися напади жару.

Він мусів зняти свій колоніальний одяг. Ангельські крила відчепилися і впали на підлогу.

Візника було звати Коко. Щоб приховати втрату руки, яку він загубив під Верденом, він зробив собі спеціальну упряж, яка охоплювала груди, плечі і кріпилася до дерев’яної голоблі на передку візка. Багато калік, особливо ті, які жили з мізерних пенсій, виділених державою, були найвигадливішими майстрами. Часто можна було побачити усілякі пристосування для пересування людей з ампутацією: дерев’яні, металеві та шкіряні протези, які мали замінити руки, ноги (країна мала багато кмітливих демобілізованих, шкода тільки, що більшість із них — безробітні).

Так от, цей Коко, нахиливши голову та згорбивши спину, тягав в упряжі свій візок, і це ще більше робило його схожим на тяглового коня чи робочого вола. Анрі знайшов його на розі вулиць Карпо і Маркаде. Виснажений важкою біганиною, прочесавши район в усіх напрямках, Прадель витратив купу грошей, щоб витиснути хоч якусь інформацію. Як тільки він знайшов Коко, то відразу зрозумів, що це те, що він шукав (ще ніколи він не почував себе таким близьким до виграшу).

Зграя псів (Анрі ж бо читав вечірні газети) вже кинулась по сліду тієї справи з монументами (яка так припала до душі старому Перікурові). Але у нього було достатньо грошей, щоб задобрити будь-кого і принести старому крабові якнайбільше інформації, щоб той нарешті розщедрився на обіцяний дзвінок до міністра і за лічені хвилини закрив його кредит.

Репутація Анрі знову стане білісінькою, як сніг, він скористається усіма можливостями, почне все наново (не рахуючи того, що вже заробив). Маєток Салев’єр буде пов­ністю відновлено, а банківський рахунок продовжуватиме, як помпа, викачувати державні гроші. Він цілеспрямовано ув’язався в цю історію, а тепер от знайшов ниточку (вони ще побачать, хто такий Анрі д’Олней-Прадель!).

Він засунув руку в кишеню, затиснув у ній купюру в п’ятдесят франків. Але побачивши, що Коко підняв голову, він заліз в іншу кишеню, де лежало двадцять франків і дріб’язок (бо й із цими грошима він отримає однаковий результат). Він одразу запитав про ту партію надрукованих каталогів: «Це ви забрали із вулиці Абесс?» — «Так», — сказав Коко. «А куди ви їх доставили?» — «Чотири франки». Анрі тицьнув чотири франки в долоню візника, той розсипався в подяці.

«Нема за що», — подумав Анрі вже в таксі, яке поспішало до тупикового провулку Перс.

Перед очима з’явився великий будинок з дерев’яною огорожею, як і описував Коко: «Треба було підвезти візок до початку сходів. Питаєте, чи я пам’ятаю? Я сюди якось привозив ще й лавку, як же вони її називали... Зрештою, лавку я привозив давно, але тоді принаймні був хтось, хто мені допомагав, а тоді з тими каталогами... я навіть не знаю». Коко не дуже вмів читати, саме тому він і тягав візок.

Анрі сказав таксистові почекати, дав йому банкноту в десять франків, водій був задоволений: «Скільки скажете, мій пане».

Він відкрив хвіртку, пройшов через двір, подивився на сходи — нікого. Наважився піднятися, обережний і на все готовий (о, як би він хотів зараз мати в руці гранату! але в цьому не було потреби). Він штовхнув двері, квартира була порожня. А точніше сказати — безлюдна. Це було видно по пилюці, по посуду, ніякого безпорядку, лише суцільна порожнеча — меблі без мешканців...

Раптом він почув шум у себе за спиною. Він хутко кинувся до дверей. Легеньке клацання каблуків — цок, цок, цок — маленька дівчинка прожогом втікала униз сходами, було видно лише її спину. Скільки їй — Анрі не міг визначити.

Він перевернув квартиру догори дном, викинув усе на підлогу — нічого. Жодного документа, лише екземпляр каталога підкладений під ніжку шафи для врівноваження.

Анрі усміхнувся. Його порятунок наближався семимильними кроками.

Він швиденько спустився, пройшовся вздовж огорожі, повернув на те саме місце. Подзвонив у двері, раз, другий, третій. Мнучи сторінки каталога в руках, починав уже нервуватися. Але нарешті двері прочинилися, і з’явилася сумна жінка невизначеного віку з порожнім поглядом. Анрі показав каталог, будинок у глибині двору, сказав, що шукає квартирантів. Потім вийняв гроші. Тепер він мав справу не з Коко, тому інтуїція підказала приготувати п’ятдесят франків. Жінка пильно подивилася і навіть не простягла руки. Він запитав себе: чи вона принаймні розуміє його? (але Анрі був певен, що розуміє). Він повторив запитання. І знову почувся тихий звук — цок, цок, цок — уже там, на тротуарі. Дівча бігло, тікаючи в кінці вулиці.

Анрі посміхнувся жінці невизначеного віку (ні голосу, ні погляду — якась інфузорія-туфелька). Дякую, все гаразд, засунув у кишеню купюру — сьогодні він вже надміру витратився. Він повернувся в таксі. Що, пане, куди тепер їдемо?

За сто метрів звідси стоянка фіакрів і таксі. Видно, що мале дівча призвичаєне. Вона щось каже водієві, показує гроші (отака мала і замовляє машину). Звичайно, це викликає подив, але не надовго. У неї є гроші, а замовлення є замовленням, що ж, сідай, малеча. Вона залізла, і таксі від’їхало.

Вулиця Коленкур, площа Кліші, вокзал Сен-Лазар. Вони об’їхали храм Св. Магдалини. Все уже прикрашене до 14 Липня. Як національному герою, Анрі це подобається. На мосту Конкорд він згадав про Дім інвалідів, що знаходився поруч, де завтра лунатимуть залпи. Лиш би тільки не втратити з поля зору таксі! Воно виїжджає на бульвар Сен-Жермен, а потім піднімається вулицею Сен- Пер. Анрі аплодує собі подумки: даю руку навідріз, мала їде до готелю «Лютеція»!

Дякую, пане. Анрі подвоює таксистові суму супроти даної Коко (коли щасливий, грошей не рахуєш).

Жодного сумніву — дівчинка тут, як у себе вдома: платить за проїзд, вискакує на тротуар, де з нею кивком вітається швейцар.

Анрі на секунду задумується.

Є два