П'єр Леметр - До побачення там, нагорі

цю справу, чи зможе тоді Альберт звернутися до працівників компанії морських перевезень із просьбою: «Мені треба було поїхати в Тріполі, але якщо у вас є раніший виїзд на Конакрі — мені це підходить. Скільки треба доплатити готівкою?»

А ще ж Поліна...

Він зблід.

А якщо він скаже їй правду, і вона, обурена, візьме і здасть їх? «Як це підло! — сказала вона тоді. — Як це жорстоко!»

У номері готелю «Лютеція» раптом запанувала тиша. Альберт відчував себе у пастці.

Едуард співчутливо взяв його за плечі і міцно притиснув до себе.

Здавалося, він хотів сказати: бідолашний Альберт...

Директор друкарні з вулиці Абесс скористався обідньою перервою, щоб почитати газету. Поки курив першу сигарету і грів у каструльці обід, він читав замітку. Вона його розлютила.

Отой чоловік зранку, а тепер ще й ця газета. Господи, з цією історією його фірма втратить свою репутацію, адже це він надрукував той каталог... Йому припишуть зв’язок із злочинцями, їх оголосять спільниками. Він затовк у попільничці сигарету, вимкнув плиту. Тоді покликав помічника і сказав, що мусить іти (оскільки ж завтра свято, то його не буде аж до четверга).

У цей час Анрі перескакував з одного таксі в інше. Він був невтомний, запальний, брутальний. Але чим доскіпливіше він розпитував, тим неохочіше йому відповідали. Тоді, зробивши над собою неймовірне зусилля, він став поводитися м’якше. Він з’явився на вулиці Пото близько одинадцятої години, потім завернув на вулицю Ламарк, а тоді на вулицю д’Орсель, Летор. Він роздавав чайові по десять, двадцять франків на вулиці Мон-Сені. Він дав тридцять франків якійсь жінці, яка повідомила йому ім’я: пан Пажоль, місце його проживання — вулиця Койзевуа. Анрі падав з ніг. На годиннику було пів на четверту.

А тим часом стаття у «Пті Журналь» продовжила свою вибухову діяльність. Телефонували то звідти, то звідти: ти газету читав? По обіді в редакцію почали телефонувати читачі, які схвильовано повідомили, що вони здавали гроші на встановлення пам’ятника і тепер непокояться, чи не стали вони жертвами? Адже про це вже пишуть...

У редакції «Пті Журналь» розвісили карту Франції і кольоровими прапорцями стали позначати села і міста, звідки надходили дзвінки: з Альзасу, Бретані, Франш-Комте, Сен-Візьє-де П’єрла, Вільфранша, Понтьє-сюр-Гарон, і навіть з орлеанського ліцею...

О дев’ятнадцятій годині в одній з мерій (досі жодна з них не хотіла нічого говорити, бо, як і Лябурден, представники влади вибивали зубами чечітку) нарешті дали назву й адресу «Сувенір Патріотік» (а також дані видавництва).

Любителі сенсацій отетеріло стовбичили перед будинком № 52 на вулиці Лувра (тут не було жодної організації). Тоді бігли на вулицю Абес. О вісімнадцятій тридцять перший же репортер, який дістався туди, наткнувся на закриті двері.

Після виходу щоденних газет у кінці дня інформації не побільшало. Але те, що вже було відоме, дозволяло зробити певні висновки.

У деяких випусках впевнено писали:

Торгаші продали неіснуючі пам’ятники загиблим!

Неможливо уявити обсяг цього шахрайства...

По кількох годинах роботи, дзвінків, відповідей, розпитувань вечірні газети вже видавали категоричні заго­ловки:

МОНУМЕНТИ:

Спаплюжена пам’ять про наших героїв.

Тисячі щирих жертводавців обкрадено безсоромними торговцями.

СКАНДАЛЬНІ ПРОДАЖІ

ФАЛЬШИВИХ ПАМ’ЯТНИКІВ ЗАГИБЛИМ

Число жертв?

ГАНЬБА КРАДІЯМ ПАМ’ЯТІ!

ВСІ ОЧІКУЮТЬ ПОЯСНЕНЬ УРЯДУ!

Хлопчик-посильний, який приніс замовлені газети, зустрів «пана Ежена» в дивовижному одязі. А ще... у пір’ї...

— Як то у пір’ї? — питали його, коли він вийшов з ліфта.

— Та отак, — поважно пояснював хлопець, щоб насолодитись враженням. — У пір’ї!

Він тримав у руці п’ятдесят франків, які заробив своєю послугою. Ніхто не міг очей відвести від тієї банкноти, але ота історія з пір’ям їх таки приголомшила.

— Як крила янгола за плечима, з великого зеленого пір’я, дуже великого...

Це неможливо і складно було уявити.

— Як на мене, то вони зроблені з мітелок для змітання пилюки. Пір’їни, напевно, вийняли і склеїли докупи.

Хлопчику заздрили не лише через ту історію з пір’ям (ти ба — йому вдалося отак, за дрібницю, отримати п’ятдесят франків!). Чутки про від’їзд пана Ежена наступного дня поширювалися, як брехня по селу (кожен при тім згадував, що йому доведеться втратити разом з таким клієнтом — таке випадає лише раз за всю кар’єру). Вони подумки підраховували, скільки заробив той чи той колега. «Треба було збирати все в одну спільну касу», — бідкалися вони. У поглядах читалося розчарування та смуток... Скільки замовлень ще зробить пан Ежен перед тим, як зникне в невідомому напрямку? І хто їх виконуватиме?

Едуард пристрасно вчитувався в газети. «Ми знову герої!» — повторював він.

Альберт робив те саме, але міркував по-іншому.

Газети вже знали про існування «Сувенір Патріотік». Всі обурювалися. Але дехто й захоплювався їхньою кмітливістю та метикованістю («неймовірне шахрайство»), хоч це захоплення і виражалося із роздратуванням.

Тепер залишалося розібратися зі схемою шахрайства. Для цього треба було звернутися до банку, але кого там знайдеш 14 липня? Де знайти адміністрацію, щоб перевірити реєстраційні книги? Нікого. Поліція зможе зреагувати лише 15-го зрання. Тоді, коли вони з Альбертом будуть уже далеко, — міркував Едуард.

А поки газети і поліція доберуться до Ежена Лярів’єра та Луї Еврара, двох загиблих у 1918 році солдатів, у них буде достатньо часу, щоб об’їхати весь Близький Схід.

Випусками щоденних газет, як