П'єр Леметр - До побачення там, нагорі

Альберт різко обернувся, порізавши підборіддя.

— Що? — спитав він.

Він пошукав серветку (чорт, порізи в цьому місці довго кровоточать). Чи є у нього хоча б пластир?

— Уявляєш? — продовжувала Поліна. — Хтось продавав пам’ятники загиблим... (вона підвела голову, бо не могла повірити в таке), неіснуючі пам’ятники!

— Що-що? — спитав Альберт, обернувшись до ліжка.

— Так, неіснуючі пам’ятники! — збуджено повторила Поліна, схилившись над журналом. — Обережно, любий, у тебе кров, ти заплямуєш все довкола.

— Ану покажи! — гукнув збліднувши Альберт.

— Чого ти, котеня?

Вона віддала йому газету, здивована його реакцією. Зрозуміло, він був на війні, втратив там товаришів, тому дізнатися про те, що хтось вдався до такого шахрайства, було для нього жахливо! Вона витерла кров з його підборіддя, а він все читав і перечитував статтю.

— Візьми себе в руки, сонечко! Не можна себе заганяти аж до такого стану...

Анрі увесь день вивчав район. Йому вказали на візника, який жив на вулиці Ламарк у будинку під номером чи то 16, чи то 13 (але ні там, ні там такого не знали). Анрі узяв таксі. Хтось інший підказав: можливо, це той, що займався перевезеннями, він живе на вулиці Коленкур. Але це був старий, нині забитий дошками будинок.

Анрі зайшов у кафе на розі вулиці. Була десята ранку. «Чи ви не бачили однорукого типа, що займався перевезеннями?» — «Ні, такого не знаємо».

Якщо треба буде, він спуститься цією вулицею, підніметься іншою, прочеше весь район, але таки знайде його!

— Однорукий, кажете? Але тягати візка такому важко, ви впевнені?

Ближче до одинадцятої години Анрі взявся за вулицю Дамремон, де, як його запевнили, на розі вулиці Орденер жив якийсь переселенець, у нього був візок. А щодо того, чи була в нього одна рука, чи ні — ніхто не міг стверджувати.

Йому знадобилася ціла година для того, щоб прочесати всю вулицю. Аж поки поруч з північним кладовищем якийсь робітник не запевнив його:

— Звичайно, я його знаю! Він же такий дивак! Він живе на вулиці Дюесм, під номером 44. Я знаю його, він — сусід мого кузена.

Але на вулиці Дюесм не було 44-го номера. Це був будівельний майданчик, і ніхто знову ж таки не міг сказати, де тепер живе той чоловік, який досі мав обидві руки.

Альберт вітром увірвався до Едуарда.

— Подивись-но, дивися! — репетував він, вимахуючи зім’ятою газетою перед очима Едуарда, який ніяк не міг прокинутися.

І це об одинадцятій годині ранку! — подумав Альберт. Він зрозумів, що пора дня тут ні до чого, бо побачив на нічному столику шприц і порожню ампулу. Відтоді, коли він вже два роки поспіль колов товариша, Альберт навчився з першого погляду визначати — легка чи велика доза. Зараз поведінка Едуарда виглядала, як при комфортній дозі (при такій він міг нейтралізувати найсильнішу ломку. Не має значення, скільки він прийняв доз після того сильного нападу, який тоді так налякав Луїзу і його).

— Ти як? — стривожено спитав він.

Чого він нап’ялив на себе той одяг, куплений в «Бон Марше»? Він же призначений для літа в колоніях? Для Парижа він геть непридатний, якось смішно виглядає...

Едуард затряс головою, ніби випірнув з води. Це від наркотиків? Яма на його обличчі була ще багровішою, ніж зазвичай. Через дірку горлянки проривалось якесь безперервне булькання, схоже на кипіння. Коли він починав волати, то з нього аж бризкало слиною (треба було відходити, щоб не забруднитись).

Альберт не став розпитувати. Зараз головне — це газета.

— Читай!

Едуард підвівся, прочитав, відразу оговтався. Підкинув газету в повітря і загарчав «Ррааааааааа!» — так він виражав торжество.

— Але ж, — лепетав Альберт, — ти не усвідомлюєш! Вони все знають, тепер нас знайдуть!

Едуард відірвався від ліжка. Схопив з великого круглого стола пляшку шампанського, яка стояла у відерці з льодом, вилив майже половину в горлянку зі страшним булькотінням. Від чого тут же закашлявся, тримаючись за живіт (але при цьому не припиняв танцювати і гарчати «рраааааааааа»).

Вони інколи мінялися ролями. Едуард, дивлячись на остовпілого Альберта, схопив блокнот для спілкування і написав:

«Не хвилюйся! МИ ЇДЕМО!»

«У нього геть відсутнє почуття відповідальності», — подумав Альберт. Він помахав газетою.

— Господи, таж читай!

На ці його слова Едуард гаряче, тричі перехрестився (він обожнював цей жест). А потім знову взяв олівця:

«Вони не знають НІЧОГО!»

Альберт завагався, але мусів визнати: у статті не було нічого конкретного.

— Можливо, — погодився він. — Але час грає проти нас!

До війни він бачив гонку велосипедистів. Вони їхали один за одним, і вже не відомо було, хто кого пережене, — це підігрівало публіку. Вони з Едуардом мусили втікати якомога швидше, поки вовча зграя не переб’є їм хребти.

— Треба їхати, чого ми чекаємо?

Він це тижнями повторював. Едуард дочекався свого мільйона, чого іще?

«Ми чекаємо на корабель», — написав Едуард.

Справді, Альберт про це і не подумав. Адже якби вони навіть зараз і поїхали в Марсель, корабель не відправиться на два дні раніше.

— Поміняємо квитки! — смикав Альберт. — Поїдемо кудись в інше місце!

«Щоб привернути увагу?» — написав Едуард.

Коротко, але переконливо. Як тільки поліція кинеться на пошуки, а журналісти візьмуться за