П'єр Леметр - До побачення там, нагорі

міністр йому дуже зобов’язаний. Але цього разу він нічим не зможе допомогти: справа з кладовищами вже від нього не залежить, цим зараз займається сам голова ради, що вже тепер поробиш?..

— Це щодо мого зятя... — почав було пан Перікур.

— О, любий друже, мені дуже шкода...

— Так серйозно?

— Надзвичайно серйозно. Висунуто звинувачення...

— Навіть так?

— Саме так. Недотримання умов договорів з державою, покривання злочинів, розкрадання держаних коштів, незаконні продажі, спроба підкупу — гірше вже не буває!

— Добре.

— Як це — добре?

Міністр не зрозумів.

— Я хотів знати розмах катастрофи.

— Величезний, мій дорогий Перікуре, скандал забезпечено! Вже не кажучи про те, що зараз це йде звідусіль. З тими пам’ятниками загиблим, скажу вам, у нас не найкращий період... Знаєте, я думав про те, щоби заступитися за вашого зятя, але..

— Нічого не робіть!

Міністр не вірив почутому... Нічого?

— Я просто хотів знати, і все, — продовжив Перікур. — Мені треба піклуватися про доньку, а щодо д’Олней-Пра­деля — хай ним займеться юстиція. Так краще.

І він додав вагомо:

— Так буде краще для всіх.

Міністрові здавалося дивом, як він виплутався з ситуації.

Пан Перікур поклав слухавку. Прирікши свого зятя без жодної тіні сумніву, він подумав лише про одне: чи треба розказати про це Мадлен.

Він подивився на годинник. Це він зробить пізніше.

Він викликав машину.

— Без водія. Я поїду сам.

Об одинадцятій годині Поліна ще купалася в ейфорії від побаченого: музика, гуркіт техніки, петарди. Вони якраз зайшли в пансіон.

— Але все ж таки, — сказала вона, знімаючи капелюшка, — просити франк за якийсь нещасний дерев’яний ящик!

Альберт стояв як укопаний посеред кімнати.

— Що з тобою, любий, ти захворів? Ти весь блідий!

— Це — я, — сказав він.

Він сів на ліжко, оторопіло дивлячись на Поліну (ну от він і зізнався, він не знав, що буде після такого раптового рішення, і що ще додати). Ці слова злетіли з його вуст неочікувано для нього самого. Так, ніби їх мовив хтось інший.

Поліна дивилася на нього, все ще тримаючи капелюшок у руках.

— Як розуміти — «це — я»?

Альберт виглядав дуже кепсько, вона повісила пальто й обернулася до нього. Він був блідий як смерть. Точно захворів... Вона торкнулася долонею його чола — ну от, у нього таки жар...

— Ти застудився? — спитала стривожено вона.

— Я їду, Поліно, я мушу їхати...

Він говорив розгубленим тоном. Вона вже забула про непорозуміння з його застудою.

— Їдеш? — повторила вона, готова розплакатися. — Як це — їдеш? Ти мене кидаєш?

Альберт схопив газету з підлоги, зігнуту якраз на замітці про скандал з пам’ятниками, і простягнув їй.

— Це — я... — повторив він.

Вона не відразу зрозуміла, про що йдеться. А потім прикусила кулак.

— О Боже...

Альберт підвівся, відкрив шухляду комода, вийняв квитки на корабель і простягнув їй один.

— Поїдеш зі мною?

З відкритим ротом Поліна не зводила з нього очей — ніби скляних, як у воскових скульптур. Вона переводила погляд з квитків на газету, все ще в ступорі.

— О Господи... — повторила вона.

Альберт зробив єдине, що можна було зробити. Він нагнувся і вийняв з-під ліжка валізу. Поклав її на ковдру і відкрив, наповнену вщерть тугими пакетами купюр крупного номіналу.

Поліна скрикнула.

— Поїзд вирушає в Марсель через годину, — сказав Альберт.

У неї було кілька секунд, щоб прийняти рішення: стати багатою чи залишитися служницею.

Вона вибрала.

Тут була, звичайно, валіза, повна грошей. Але не це вплинуло на її рішення, а квитки, на яких було вказано синім кольором: «Купе першого класу». А це багато про що говорило...

Одним порухом вона закрила валізу і кинулась вдягати пальто.

Для пана Перікура халепа з монументом закінчилася. Він не знав, чого їде до «Лютеції». Він не мав бажання ні заходити туди, ні зустрічатися з тим чоловіком або говорити з ним. (А тим більше — здавати його, завадити його втечі!) Ні. Вперше в житті він зазнав поразки.

Безперечно, він програв.

Дивно, але йому від того якось аж полегшало. Програти — це так природно.

А крім того, це був кінець, і він йому був потрібен.

Він їхав у «Лютецію», ніби як підписатися на документі про визнання поразки. Це вимагало відваги, інакше й бути не могло.

Це не була почесна варта (так не поводяться в поважному місці), але було щось дуже схоже: всі, хто обслуговував пана Ежена, чекали на нього в холі. Він вискочив з ліфта, репетуючи, як божевільний, одягнений в свою колоніальну куртку з ангельськими крилами за спиною (що таки були зроблені з мітелок для пилюки).

На ньому була не одна з тих ексцентричних масок, які заставляли реготати обслугу, а дуже реалістична маска нормальної людини. Та, з якою він сюди і приїхав.

Такого точно більше в житті не побачиш. Треба було покликати фотографа — шкодував консьєрж. Пан Ежен, як великий доброчинець, роздавав