Філіп Джордж Зімбардо - ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло

у Квінсі (Нью-Йорк) спостерігали, як вздовж Кью-Гарденс вбивця переслідував і наносив удари ножем жінці під час трьох окремих нападів. Двічі голоси перехожих і вмикання світла у спальнях переривали і лякали його. Щоразу він повертався, знаходив її й різав знову. Жодна людина не зателефонувала під час нападу в поліцію, один свідок подзвонив після смерті жертви. [New York Times, 13 березня 1964 року].

Проведений нещодавно повторний аналіз деталей цієї справи ставить під сумнів кількість осіб, які насправді спостерігали за розвитком ситуації й усвідомлювали, що відбувається, бо свідками здебільшого були літні люди, яких уночі розбудив галас. Проте жодних сумнівів, що чимало мешканців цього доглянутого, зазвичай тихого, майже передміського району чули сповнені жаху крики, але ніяк не допомогли.

Заледве кілька місяців по тому відбулася ще одна жахлива подія, яка яскраво змальовує, якими відчуженими і байдужими можуть бути перехожі. Вісімнадцятирічну секретарку били, душили, роздягали і ґвалтували в офісі. Вирвавшись від мучителя, гола і закривавлена, вона побігла сходами вниз до вхідних дверей із криком: «Допоможіть! Допоможіть! Він мене зґвалтував!». На жвавій вулиці зібралося приблизно сорок осіб, які спостерігали, як ґвалтівник волік її назад сходами вгору, щоб продовжити свої знущання. Ніхто не прийшов на допомогу! Тільки поліцейський патруль, що випадково проїжджав поруч, запобіг продовженню знущань і можливій смерті (New York Times, 6 травня 1964 року).

ДОСЛІДЖЕННЯ ВТРУЧАННЯ ВИПАДКОВИХ ПЕРЕХОЖИХ

Соціальні психологи зауважили тривожний сигнал і розпочали серію нових досліджень щодо поведінки випадкових перехожих. Вони піддали сумніву безліч версій, спрямованих на пошуки негативних диспозицій у бездушних очевидців подій у Нью-Йорку, і намагалися зрозуміти, що в самій ситуації гальмує просоціальну поведінку пересічних людей. У той час і Бібб Латане, і Джон Дарлі[342] були професорами відповідно Колумбійського і Нью-Йоркського університетів, тож опинилися в епіцентрі подій. Вони провели польові дослідження в різноманітних місцях: метро, перехрестях вулиць, а також у лабораторіях.

Результати їхніх досліджень непередбачувані: що більше свідків ситуації, то менше шансів, що будь-хто з них поспішить на допомогу. Пасивні учасники великої групи спостерігачів вважають, що хтось інший може допомогти або допоможе. Тож коли людина сама або ще з кимось одним, вона почувається більше зобов’язаною допомогти. Сама присутність інших розмиває почуття особистої відповідальності. Особистісні тестування учасників не показали істотного зв’язку між будь-якими рисами особистості й швидкістю чи ймовірністю надання допомоги[343].

Мешканці Нью-Йорка, Лондона чи будь-якого іншого великого міста будь-де в світі допоможуть із вищою ймовірністю, якщо їх безпосередньо попросити про це, або коли вони перебуватимуть самі чи лише з кількома іншими особами. Що більше присутніх, які можуть допомогти, то сильніше наше переконання, що на допомогу поспішить хтось інший, а отже, ми не мусимо діяти і якось ризикувати собою. Відсутність допомоги виникає не стільки через бездушність, а радше через страх за власне життя в агресивних умовах. Водночас цей хтось не вважає ситуацію серйозною, боїться зробити помилку і видатися ідіотом чи просто не бажає втручатися «не в свою справу». Також з’являється нова групова норма невтручання.

ПОТРІБНА ДОПОМОГА? ПРОСТО ПОПРОСІТЬ

Мій колишній студент Том Моріаріті переконливо продемонстрував, що простота ситуації може заохотити нью-йоркських очевидців допомогти діями[344]. Розігрувалося два сценарії, коли спільниця Тома залишала гаманець на столику в громадській їдальні, де товпилася купа людей, або радіоприймач на килимку посеред переповненого пляжу. Потім ще один член його команди намагався вкрасти гаманець чи радіоприймач, а Том записував на камеру дії тих, хто перебував на місці вдаваного злочину. У половині випадків справді ніхто не втрутився і злодюжці дозволяли піти. Проте в решті випадків майже кожен поспішав на допомогу і запобігав злочину. Що стало причиною такої різниці?

У перших випадках жінка до свого відлучення майже не вступала з сусідами в контакт. Натомість в других вона просто просила найближчу людину подивитися за гаманцем чи радіо, доки її небуде. Цей прямий запит створив соціальне зобов’язання захищати майно незнайомки — обов’язок, який всі вповні виконали. Потрібна допомога? Просто попросіть. З великою ймовірністю вам допоможуть навіть байдужі й черстві жителі Нью-Йорка чи інших мегаполісів.

Результати цього дослідження виокремлюють іншу тему, яку ми піднімали — соціальні ситуації створюють і можуть змінити люди. Ми не роботи, які функціонують за ситуаційними програмами, і ми можемо будь-що запрограмоване в нас змінити своїми креативними і конструктивними діями. Проблема у тому, що ми надто часто приймаємо чужі визначення ситуації й норми, а не хочемо самі ризикнути їх змінити і відкрити нові можливості поведінки. Одним цікавим наслідком таких досліджень щодо пасивних і відповідальних очевидців стала поява порівняно нової сфери соціальної психології — досліджень допомоги й альтруїзму (добре узагальнені в монографії Дейвида Шредера і його колег[345]).

НАСКІЛЬКИ ДОБРІ САМАРИТЯНИ, КОЛИ ПОСПІШАЮТЬ?

Група соціальних психологів переконливо продемонструвала, що ненадання допомоги незнайомцеві у разі потреби радше залежить від ситуативних чинників, ніж вадливих схильностей[346]. Це одне з моїх улюблених досліджень, тож зіграймо ще раз у гру, де ви будете досліджуваним.

Уявіть, що ви — студент духовної семінарії Принстонського університету і готуєтеся стати священиком. Ви йдете виголосити проповідь про доброго самаритянина, яку запишуть на відеокамеру, а сам запис використають у психологічному дослідженні ефективної комунікації. Ви досить добре знаєте 10 розділ Євангеліє від Луки. Це проповідь про єдину людину, яка затрималася і допомогла жертві розбійників на дорозі з Єрусалима до Єрихона. Євангеліє каже, що він отримає нагороду на Небесах за те, що на Землі був добрим самаритянином — біблійна наука для всіх нас про чесноти альтруїзму.

Тож уявіть, що дорогою з факультету психології до студії відеозапису ви минаєте незнайомця, який лежить скулений на землі і стогне. Без сумніву він потребує допомоги! Чи можете ви уявити будь-які причини, які завадили би вам затриматися і стати добрим самарянином, особливо, якщо ви подумки повторюєте цю притчу?

Повернімося в часі до факультету психології — вам сказали, що ви запізнюєтеся на запис і мусите поспішати. Всіх учасників дослідження, семінаристів, розділили на дві групи: учасникам однієї із них повідомляли, що у них лишилося мало часу, іншої — що до запису вдосталь часу. Але чи має значення брак часу, якщо ви (чи будь-хто інший) — добра людина, майже свята, і саме зараз розмірковуєте про допомогу незнайомцеві в біді, як це зробив колись добрий самаритянин? Я залюбки поб’юся об заклад, що ви вважаєте, ніби така дрібниця не має значення. Звісно, ви затримаєтеся і допоможете, не зважаючи на обставини. Й інші семінаристи також