Філіп Джордж Зімбардо - ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло

назвала таке мислення «спекулятивним виправдовуванням». До того ж наголосила, що тероризм пов'язаний із «поганими людьми»: «Коли ми вже припинимо виправдовувати терористів і говорити, що їх хтось до цього змушує? Ні, вони просто погані люди, які прагнуть вбивати. І вони хочуть вбивати в ім’я збоченої ідеології, яка насправді не є ісламом. Її подають як якусь образу. Мова йде не про якусь образу. Це спроба знищення, а не побудови. І допоки всі в світі не називатимуть це зло на ім’я, і не перестануть їх виправдовувати, ми матимемо проблеми».

Я - БІЛЬШЕ ЛЮДИНА, НІЖ ТИ. УПЕРЕДЖЕННЯ ІНФРАГУМАНІЗМУ

Окрім утиску інших, «з-поза групи», накидання їм тваринних рис, ми ще й відмовляємо їм у будь-якій «людській сутності». Зовнішньогруповий інфрагуманізм — це явище, яке почали досліджувати нещодавно: воно означає, що люди схильні приписувати унікальні людські риси своїй групі та заперечувати таку наявність у інших. Це одна із форм емоційного упередження[335].

Проте ми заглиблюємося далі і стверджуємо, що бачимо в собі більше людського, аніж у будь-кому іншому, і це стосується навіть членів нашої групи. Ми маємо інфрагуманізаційні упередження щодо членів інших груп, яких вважаємо недолюдьми, але ми також схильні вважати себе більше людьми, ніж усіх довкола. Ми заперечуємо унікальні людські риси і навіть людську природу інших, відповідно до нашого власного егоцентричного стандарту. Це самогуманізаційне упередження доповнює інфрагуманізм. Такі тенденції здаються досить загальними і багатовимірними. Команда австралійських учених завершила своє дослідження цього явища видозміненою відомою цитатою давньоримського письменника Теренція. Він із гордістю заявив: «Ніщо людське мені не чуже». Цей вислів іронічно перекрутили: «Ніщо людське мені не чуже, але щось людське є чужим тобі»[336]. (Малоймовірно, що таке імперативне «Я» існує у колективістських культурах, але ми чекаємо на результати нових досліджень, щоб дізнатися про межі цього егоцентризму.)

СТВОРЕННЯ ДЕГУМАНІЗОВАНИХ ВОРОГІВ ДЕРЖАВИ

До нашого арсеналу засобів, що спонукають зазвичай добрих чоловіків і жінок до поганих вчинків, належить додати також створені державами задля підбурювання власних громадян. Ми вже познайомилися із деякими, коли розмірковували, як держави готують молодих людей до участі у військових діях і водночас налаштовують інших громадян на підтримку агресивних воєн. Особливий тип когнітивного обумовлення, застосовуваний в пропаганді, допомагає завершити ці складні трансформації. Пропаганда створює «образ ворога» через національні медіа (за участі урядів), щоб підготувати свідомість солдатів і громадян до проявів ненависті до всіх тих, хто підпадає під категорію «ворог». Таке ментальне програмування є найпотужнішою зброєю солдата. Без нього він ніколи не візьме іншу людину на приціл. Воно викликає відчуття вразливості серед громадян, які можуть уявити, що за життя на них чекає після можливої перемоги ворога[337]. Цей страх переростає у ненависть, і люди готові до будь-яких дій, аби тільки зменшити загрозу. У боротьбі з ворожою небезпекою вони готові відправити на смерть власних дітей.

У книжці «Обличчя ворога» Сем Кін[338] розповідає, як за допомогою візуальної пропаганди створюються архетипи ворогів. Держави здебільшого використовують їх проти тих, кого визнають небезпечними, «іншими», «чужими», «ворогами». Такі візуальні образи створюють одностайну суспільну параною, зосереджену на ворогах, що завдають шкоди жінкам, дітям, домівкам, Богові, способу життя, знищують засадничі вірування й цінності. Таку пропаганду повсякчас використовують в усьому світі. Попри національні відмінності, цю пропаганду можна віднести за категорією до методик, що допомагають створити образ homo hostilis (ворожої людини). Коли у свідомості членів праведного племені формується образ нового злого ворога, то він водночас є і агресором, і безликим, і ґвалтівником, і безбожником, і варваром, і жадібним, і злочинцем, і катом, і терористом, й абстрактним або дегуманізованим звіром. Малюються жахливі картини, де власний народ пожирають страшні звірі: змії, щурі, павуки, комахи, ящери, величезні горили, восьминоги і навіть «англійські свині».

Остаточними наслідками дегуманізації обраних інших може бути наша готовність чинити з ними немислимі речі, щойно їх офіційно оголосять небажаними ворогами. Понад 65 000 громадян США насильно стерилізували упродовж 1920-40 років, коли прихильники євгеніки використали наукові аргументи для очищення людської раси, бажаючи звільнити її від усіх осіб із небажаними рисами. Хотілося би вірити, що такі погляди мав лише Адольф Гітлер, а не один із найшанованіших американських юристів — Олівер Уенделл Холмс. Він стверджував (у 1927 році), що закон про примусову стерилізацію не суперечить Конституції, і є цінним для суспільства:

Краще для цілого світу, замість чекати, доки покарають деградоване потомство за вчинені злочини, чи воно саме помре з голоду через свою імбецильність, дати суспільству запобігти продовженню роду тих, хто явно непристосований. Трьох поколінь імбецилів вже достатньо[339].

Пригадайте наведені у 12 розділі дослідження за участі студентів Гавайського університету, які були готові схвалити у разі потреби «остаточне вирішення» — знищити непристосованих, і навіть членів власної родини.

І Сполучені Штати, і Англія довгий час провадили таку «війну зі слабкими». В обох країнах були свої красномовні й впливові прихильники євгеніки, науково обґрунтовані плани щодо позбавлення свого народу від непристосованих, і надання привілеїв «найпристосованішим»[340].

ЗЛО БЕЗДІЯЛЬНОСТІ: ПАСИВНІ СВІДКИ

Бездіяльність добрих людей — єдине, що потрібно для тріумфу зла.

Едмунд Берк, британський державний діяч

Ми мусимо зрозуміти, що пасивно миритися з несправедливою системою означає з нею співпрацювати, а, отже, ставати співучасником її лихих дій.

Мартін Лютер Кінґ-молодший[341]

Розмірковуючи на тему зла, ми зазвичай зосереджуємося на насильницьких, руйнівних діях злочинця, однак відсутність дій також може бути формою зла — коли потрібно допомогти, не погодитися з чиєюсь думкою, не підкоритися чи викрити несправедливість. Один із найважливіших і найменш визнаних учасників зла — не головний лиходій, а німий хор — ті, хто дивляться, але не бачать, слухають, але не чують. Їхня тиха присутність на сцені лиходійств ще більше розмиває туманну межу між добром і злом. Далі ми запитуємо: чому люди не допомагають? Чому люди не діють, коли необхідна поміч? Чи їхня пасивність — це лише власний дефект байдужості? Чи, можливо, тут знову діє соціальна динаміка, яку можна дослідити?

ВИПАДОК КІТТІ ДЖЕНОВЕЗЕ: СОЦІАЛЬНІ ПСИХОЛОГИ СПІШАТЬ НА ПОРЯТУНОК, АЛЕ ПОНЕВЧАСІ

У великих урбанізованих центрах, на кшталт Нью-Йорка, Лондона, Токіо чи Мехіко, кожен оточений буквально десятками тисяч осіб. Ми оминаємо їх на вулицях, сидимо поруч у ресторанах, кіно, автобусах і потягах, стоїмо з ними в чергах, але не нав’язуємо жодних контактів, ніби насправді їх не існує. Для молодої жінки у Квінсі їх справді не існувало, коли вони потребувала їх найбільше.

Понад півгодини 38 поважних законослухняних громадян