Вікторія Калінгер - Серце Дракона, Вікторія Калінгер

- Друже, мені дуже шкода. - Першим до тями Прийшов Троян. Він торкнувся плеча свого товариша і по його щоці потекла одинока сльоза.

- Вона просто встромила собі кинджала у серце. Я пізно зміг розгледіти у ній те прокляте Серце. Надто пізно.

Чоловік гірко плакав все сильніше і сильніше пригортаючи до себе вже остигле тіло Междемири.

Миру ховали на третій день, в час, коли  сонце вже ховалося за обрієм, за всіма традиціями Цитаделі. Одягнена у білу простору сукню, вишиту чорними нитками, дівчина лежала на імпровізованому ложі у човні, повністю усіяному яскравими квітами та свічками, що освітлювали її останню путь. Вона була справжньою красунею. Немов лісова німфа, що от-от мала прокинутися і подарувати всім свою яскраву і таку щиру посмішку.

На церемонію прийшло чимало людей. Кожен хотів востаннє попрощатися зі своєю Імператрицею. Марго, як і завжди тримала на руках маленьку принцесу. Авіан, Троян і Захарій стояли по праву руку від жінки. По ліву ж руку вишикувалися лучники імперії. Чоловіки були одягнуті у свою парадну форму. Біла сорочка, на довгих рукавах якої вишиті символами Цитаделі – високі гори, що омивають хвилі. Поверх одягнута червона безрукавка, що зав’язана на поясі чорним ременем. Міцні ноги обтягують чорні штани. У їх руках були луки, а на спинах у сагайдаку, чекала свого призначення одна єдина стріла.  Поряд із лучниками стояли воїни, що тримали в руках запалені факели.

Імператор, який за цих декілька днів змарнів і постарів на років зо п’ять, стояв трохи поодаль. Він із безмежним сумом в очах спостерігав за човном, що повільно колихався на морських хвилях. Чоловік не був готовий відпускати свою Междемиру. Його серце розривалося від нестерпної туги, а в руках він до болю стискав той проклятий медальйон у вигляді Дракона, який колись подарував дружині.

До прощального слова став староста Захарій.

- Наша Імператриця була світлою та доброю людиною. Вона ніколи не шкодувала себе і завжди ставила потреби свого народу вище за власні. Лише завдяки їй не лише Цитадель, а й увесь Острів Семи Морів став по справжньому гідною та процвітаючою Імперією. Вона завжди була готова вислухати кожного із нас. Вона була нашим промінчиком у непроглядній темряві.

Не витримавши, на останніх словах старий чоловік заплакав. Боляче йому було, адже знав Междемиру із самого дитинства. Й досі пам’ятав її веселий і такий щирий сміх.

Драгану, як Імператору також потрібно було сказати декілька слів про свою дружину. Та чоловік не міг промовити і слова. Надто йому все боліло в середині. Тому, тихо піднявши свою руку, він дав німий знак.

Одразу ж в небі з’явилися запалені стріли, що зі свистом полетіли у бік човна. Мить, і човен спалахнув яскравим вогнем.

Не витримавши, Драган вихором піднявся у гору і за якусь коротку мить у небі вже кружляв бузково синій Дракон, який несамовито видавав глибокі гортані звуки, сповненні нестримного розпачу та болю.

А десь в низу, далеко від палацу, споглядаючи за яскравим вогнем у морі тихо плакала самотня жінка, що колись дала клятву оберігати маленьку принцесу Междемиру.