Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

закінчили нульовий курс підготовчого відділення, а до того безрезультатно вступали два-три рази, не проти привести місцевих залицяльників і в кімнату або й самі здатні вислизнути до світання під зоряне херсонське небо, наш куратор переніс своє ліжко з кухні на ґанок. Наніч він взагалі перекривав ним дверний отвір, щоб бути певним у нашій моральній безпеці, адже, проводжаючи студзагони в Херсон, Сивий Ректор дуже просив, щоб ми повернулися в такій самій кількості, в якій туди їдемо. Та радгоспні кавуни робили свою безсовісну справу: ми — то одна, то інша — до світанку бігали поза хату, а дехто, якщо довго терпів і вже аж-аж-аж приспічило, присідав й не добігаючи до одного з двох туалетів. Тож вранці на нашому сухому-сухесенькому подвір’ї подекуди виднілися темні плями дуже місцевих природних опадів. Дехто із студенток легенько перелазив через ліжко куратора, інші пробиралися попід ліжко, аж поки Анеля спросоння не втелющилася на сонного наставника з усього маху. Зрозумівши, що бути охоронцем дівочої цноти небезпечно для власного життя, куратор затягнув своє ліжко назад на кухню.

Це дівчат втішило, й наступної ночі ми зібралися поласувати грушками в радгоспному саду. Йти всією «дівочою бандою» — як ми йменували себе, за аналогією до хлоп’ячої групи, котра обносила в Анелиному селі садки й у власній пісеньці видавала бажане за дійсне, співаючи:

Тростянецька чорна банда Як перейде, — буде амба: Всі грушки перещибали, Всіх дівок пере…бали, —

було надто ризиковано; тож після довгих вагань і суперечок однокурсниці погодилися відрядити на справу тільки сімох, серед яких і мене з Анелею. Ми взяли дві полотняні сумки, щоби нарвати смачних фруктів для всіх, і вирушили в інший кінець села.

Надворі світив місяць. Було тепло, аж душно. Ех, якби на вікнах будівельники не наварили решіток! Через них ми мусили користуватися лише дверима. Хвилин п’ятнадцять перечекали надворі, остерігаючись, чи куратор не вибіжить нас шукати, але він, напевно міцно спав й навіть не чув, як ми одна за одною вислизнули з помешкання.

Через село ми не йшли, а летіли! Та село спало покотом, й навіть собаки не гавкали. У херсонських степах — чи то від літньої немилосердної мало не круглодобової спеки, чи від того, що тут усього було вдосталь: і овочів, й фруктів, і худоби, й житла — навіщо красти, як нічиє під ногами валяється? — пси поголовно були ледачими, некусючими й повільними — жодного разу не бачила, щоб котрийсь біг! Якщо й гавкне дуже сумлінна собака, то тільки раз — і замовкне: вже хазяйські харчі хвостатий сторож сповна відробив.

Якби ж то ми тихенько обривали найряснішу радгоспну грушу! Де там! Спочатку наладували повні торби, потім наїлися, аж печінки поробилися, як підошви, й в очах потемніло. Тож щоб вивільнити хоч трохи зайвих калорій, прямо на дереві почали горлати пісень. Та й не яких-небудь, а тих, про які батьки-діди забороняли й згадувати, крамольних:

Триста літ, триста літ минає, Як наш брат у неволі конає! Весь український народ! Повставай, Повставай, народе! Здобувай Вкраїні свободу На українській землі! Розривай, Розривай кайдани — Хай ще раз Україна встане На українській землі! Розбивай, Розбивай темниці, Здобувай Вкраїні столицю На українській землі!

І «Червону калину» співали, й «Там під Львівським замком», і навіть про те, що:

Четверта граната — для ката, А п’ята граната — собі.

А тоді —

Ще живий Штефан Бандера, Ще жива його жона!

Темрява, як любив повторювати наш заступник декана, — друг молоді. Те, що в білий день навіть упівголосу ми співати не насмілилися б, тепер звучало на повну силу. Й лунали аж ніяк не ті пісні, від яких кривився наш куратор. Особливо бісила його популярна тоді в студентському середовищі «Каралєва снєжная». Нібито нічого похабного в цій пісні не було. Ми думали, що коли героїня «распустіла воласи, і нє слишна голаса», то йдеться всього лише про цілування-милування, проте наставник уловлював ще й цинічний натяк і аж на обличчі мінився, коли чув:

Патаму што заняти Ґуби у тєбя!

Цієї пісні ми на груші не співали — не хотілося. Горлали тільки українських, політичних, тому для їхніх виконавців особливо небезпечних, але ми дерли горло, як навіжені! До Різдва, звісно, було надто далеко, а то б херсонські степи почули в нашому виконанні й «Сумний Святий вечір в сорок шостім році» — пісню, складену кимось після війни, коли репресивна система в Західній Україні запрацювала на повну потужність, а рух опору все одно не стихав аж до початку п’ятдесятих. Пісня співалася упівголосу на мотив колядки «Нова радість стала, яка не бувала» за Святою вечерею по наших селах напередодні Різдва в тісному сімейному колі мало не в кожній хаті:

Сумний Святий вечір в сорок шостім році: По всій нашій Україні плач на кожнім кроці! Як на небі зірка зачала сіяти — Почав нарід до Святої вечері сідати. Сіли вечеряти ненька з діточками: