Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

нам не простила. Як член студентського «Прожектора», куди не обирали, а призначали зверху, ревізувала кімнати в гуртожитку, де проживали однокурсниці, з особливою пристрастю: на Святий вечір шукала кутю навіть на антресолях, у дні народжень — горілку й вино у зливному бачку над унітазом, а на Великдень — піску й ковбаси в шафах між одягом. Проте зі «шмоном» сама ніколи не приходила: боялася, що наша погроза зав’язати їй спідницю на голові таки здійсниться! На останніх курсах наш комсорг узагалі пустилася берега. Однокурсниці одна за одною почали виходити заміж, а Проню Прокопівну, яка й так була на чотири роки старша від більшості дівчат у нашій групі, ніхто під вінець вести не квапився. Наша комуністка, зрозуміло, часу даремно не витрачала, крутила любов з усіма, хто потрапляв у її хитромудрі пастки, — але, як жартувала Анеля Шутка, що нікого не те що в групі, а й в інституті не милувала своїми грубими кпинами й жартами, усі Гелині флірти були короткочасні, як дрібонький дощ із великої хмари. Після чергової невдачі на любовному фронті нашій Проні Прокопівні, що продовжувала щоранку латати щілину між зубами свіжою ватою, замість нарешті вставити золоту фіксу, Анеля виспівувала нібито просто так, не адресуючи конкретно Кулеметниці: «Мама, мама! Я прапала! Каждий шаріт, гдє папала! Каждий дурачкай завьот, нікто замуж нє бєрьот!» Танька-Кулеметниця вдавала, що це не про неї, і набирала в серце отрути, як гадюка в зимовій сплячці, щоб використати її на кожну наступну в нашій групі наречену. Зрештою, чіплялася Проня Прокопівна не до дівчат, а до їхніх женихів, немилосердно висміюючи найменші вади: той туфлі заходжує досередини, в того — ніс викривлений, той — шепелявить, у того — прізвище негарне. Коли наша Мирося Любенко вийшла заміж за Романа Цапа й, закономірно, поміняла своє гарне дівоче прізвище, — Геля просто вмирала зо сміху. Як тільки у когось із одружених одногрупниць у сім’ї планувалося поповнення — а молоді батьки, звісно, майже завжди мріяли про сина-первістка, — наша Проня Прокопівна кожній вагітній затято пророчила доньку, а на останньому курсі всім одруженим бажала народити дитину саме в день державного іспиту. Що це означало, ми добре відали: в пологовий будинок екзаменаційна комісія йти не буде, тож автоматично така студентка-породілля вибувала з інституту й залишалася без диплому, поки наступного року з іншою групою не складе пропущений іспит. Зрештою, Геля гралася-гралася — і таки догралася. Вийшла заміж за хлопця на прізвище Засрайчук, і хоча тиждень ревіла, аж підпухла, але своє нейтральне дівоче на паскудне чоловікове таки поміняла, бо Гриць виявився таким забіякою, що його наречена ще до весілля ходила із соковитим синцем під оком. Та й свою доньку Танька народила якраз у день державного іспиту. Правда, комісія зарахувала молодій комуністці той екзамен: не пам’ятаю, чи ходили викладачі в пологовий будинок іспит у неї приймати, чи здавала Проня Прокопівна мову разом з літературою, яка в розкладі державних іспитів значилася на п’ять днів пізніше.

Але ж я мала розповідати не про неї, а про Анелю Шутку з нашого студзагону, й знову забігла наперед і впустила нитку!

Тож перед прибуттям молодої раб-сили із західних теренів України херсонський радгосп звідкілясь доставив у порожній будинок металічні ліжка із панцерними матрацами, завіз два десятки старих крісел із сільського клубу, два столи — із сільради, а місцева лікарня дала білизну. Таким чином кімнати в будинку перетворилися якщо не в казарми, то майже в лікарняні палати: ми спали ряд у ряд. Поселивши, нам пояснили, що в селі баня є, але працює тільки в суботу й неділю, а два дерев’яні туалети — до наших послуг за хатою, де проживаємо. Годували нас у колгоспній їдальні тричі на день, на роботу й з роботи возили вантажними машинами. Будили дуже рано: о четвертій годині. Сонних і голодних везли на баштан чи на помідорні або огіркові плантації. Десь біля одинадцятої привозили на сніданок — і відпускали відпочивати, поки спаде спека. О четвертій годині ми обідали й знову їхали в поле, звідки поверталися о восьмій-дев’ятій вечора відразу в колгоспну їдальню, а після вечері пішки брели до свого будинку спати. Йшли, звісно, співаючи на весь голос, — і місцеві парубки з розуму сходили. Танці в клубі були тільки в суботу й неділю, але в ці дні студентки, як на зло, під кураторів магнітофон витанцьовували на подвір’ї виділеного нам будинку — й так витоптали спориш, що під кінець нашого проживання він тут узагалі перестав рости.

Чому наші дівчата нехтували херсонськими хлопцями, я не знаю. Напевно, тому, що ті в перший же день обізвали нас бандерівками. Та й, чесно кажучи, сільські залицяльники, хоч і робили якісь натяки на знайомство, насправді нас побоювалися. Тож почекавши день-два, дівчата взяли ініціативу у свої руки й вечорами походжувалися вулицями, надіючись, що хтось із місцевих парубків насмілиться їх перейняти. Кілька сільських трактористів й комбайнерів не витримали й таки пішли знайомитися. Та одному з них Анеля жартома сказала, що ми привезли з собою справжні гранати, навіть виставила з кишені каблук власного босоніжка, що носила з собою, аби взагалі не загубився, поки в селі не знайде людину, котра вміє лагодити взуття, ще й розтринділася, що в нас на Західній Україні, як, буває, навіть близькі родичі часом посваряться, то брат або кум їде іншому валити хату танком, на якому його батько чи дід з війни приїхав. Наступного дня куратор за такі нісенітниці готовий був Анелю Шутку розірвати на кусні, бо місцеве парубоцтво переповіло її побрехеньку своїм домашнім, а ті донесли про нечувано страшні речі в контору — й сільське начальство не на жарт перелякалося, що дурні бандерівки, котрі, ясна річ, самі смерті не бояться, ще й новий будинок, у який їх поселили, гранатами рознесуть. На перемовини до нас пізно ввечері заявився вже добряче замогоричений радгоспний секретар парткому в розірваних штанях. Чорної нитки у дівчат не знайшлося, тому Анеля зашила молодому чоловікові розшабатовану штанку білою ниткою. Знімати одяг він категорично відмовився, тому зашивала просто на ньому — й ненароком пришила штани до трусів. Через це удома місцевого начальника чекала третя світова, а погана слава про страшних бандерівок серед місцевого населення тільки зміцніла. Правда, секретар парткому про нас був значно кращої гадки й наступного дня, як і пообіцяв, прислав цілий віз кавунів.

Знаючи, що дівчата, особливо ті, що