Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

Дитиною вона втікала з дому в пошуках тих, хто її полюбить, — міліція повертала до рідної неньки. А в тієї материнський інстинкт на Ользі відпочивав, особливо після спроби дівчинки повернути молодшого братика туди, де його начебто і знайшли, — під скирту. Невже на всій земній кулі не знайдеться людини, що пізнала б у забитому дівчиську маленьку принцесу, адже найголовніше бачать не очі, а серце?.

Пам’яті моєї першої аспірантки,

авторки багатьох публікацій,

двох науково-методичних книг,

кандидата педагогічних наук,

доцента Савчук (у дівоцтві — Лавної) Наталі Григорівни — присвячую

Хороші дівчатка потраплять у рай, погані — в історію.

Мама виймає мене з купелі, загортає у м’якесенький рушник і «сторцує»[1] — отже, голівку я вже держу міцно. Надворі сонячний день, великі шиби вікон відбиваються світлими прямокутниками на підлозі. Біля порога сидить гладкий білий кіт. У нього чорний хвіст, чорне вухо й на спині біля хвоста — чорна пляма.

— Котик хоче молочка! — щебече мама до мене. — Але молочко лише для Олечки! Тпрусь, котику, тпрусь, нема тобі молочка!

Я хапаю губами соску, смокчу тепле молоко й відчуваю неземну насолоду від смачного білого напою, від повної захищеності й блаженного спокою. Бо що мені, такій маленькій, треба? Щоб мама лагідно щебетала й тато підкидав угору аж під саму стелю. Щоби прибігала бабуся, гладила мене по голівці теплою й м’якою долонею і щодня дивувалася, як я за ніч підросла. Щоби коло моєї колиски муркотів наш старий кіт, про якого мама мені найчастіше й співає різних колискових.

Ось я вже дибаю до тата. Він фотографує мене новеньким, єдиним на все Село фотоапаратом у молодесенькому саду, найменші щепи в якому — врівень зі мною. Ось мені купили плюшевого ведмедя й залізну колясочку, в якій я вожу його подвір’ям, як молоді мами своїх немовлят. Ось тато приносить з роботи загорнуту в газету величезну й грубу плитку шоколаду: такими ласощами частують льотчиків — і татів Генерал (хоч нині я вже й сумніваюся, чи насправді він мав генеральське звання — може, лишень полковницьке?) вділив мені особисто левову пайку денної дози десерту авіаційного полку. Щороку взимку, в сезон полювання, у нашій хаті гостюють офіцери, і я можу торкнутися м’якенької шубки вбитого ними (на мою гадку — просто сплячого) сірого зайчика. Або погладити рябеньких куріпочок, яких мисливці наловили живими. Тато якось побачив зграю цих пташок біля копиці гречаної соломи на краю села. З неї на сніг сипалися гранчасті зернятка, які чомусь не вдалося вимолотити повністю у жнива, тож у зимову студінь куріпки ними й підгодовувалися. Вдома тато налив окропу у пляшку з-під «Савєтскава шампанскава», узяв із собою трохи пшениці, під копицею в заметах тією, ще гарячою, пляшкою поробив глибокі діри, понасипав туди зерна — й дурні куріпки позалазили в ті пастки, аби поживитися. Позалазити зуміли, а вибратися назад уже не змогли — пір’я не пускало. Тож татові друзі, офіцери-мисливці, й наловили їх доброго пів мішка.

Ось я вже бігаю й тішуся, що навесні в нас коло брами буйно цвіте бузок, а біля криниці — рожеві й білі півонії. Моя хресна принесла мамі маленький кущик жасмину, й за рік він вигудів, як з води, — уже порівнявся із дашком криниці (а її корба — доволі високо над землею: щоб на неї глянути, я щораз мушу сильно задирати голову). На грядках у нас ростуть колючі огірки: навіть боюся їх брати в руки. Зате дуже люблю полуниці, яких достигає перед хатою ціла велика грядка, і ще червоні соковиті порічки, й рожеву та жовту малину. Чужі дівчата женуть на аеродром пасти худобу, хапають мене на руки й обціловують. Я для них — мало не жива лялька, й бабуся добре пильнує, щоби ті щебетухи макоцвітні не занесли мене аж на пасовище. Мене всі люблять. І я люблю усіх.

Але одного зимового дня моя мама, якої чомусь не було вдома вже добрий тиждень, приносить до хати білий згорток. У тому згортку — ручки, ніжки, великий надутий живіт і круглий беззубий рот, котрий постійно нявкає — достеменно, як наш старий кіт! — навіть уночі. Це мій братик, на три роки від мене молодший, Андрійко. Розпитую в мами, звідки він узявся. Бабуся мені відказує, що мама випадково знайшла дитятко, та ще й уточнює: під скиртою. Змерз, неборака, й так голосно кричав, що аж до Села було чути. Я кажу мамі, що він зовсім негарний, якийсь занадто червоний, кволий, не має жодного зуба; та що там зубів — навіть брів не має! Та й по хаті бігати не вміє, як я. Навіщо його, такого нікудишнього, було брати? А мама відповідає, що через місяць він стане біленьким, гарненьким, а там і зубки з’являться, й волоссячко; і бігати він теж навчиться — ще мені моці забракне за ним усюди встигати. Якщо мама каже — значить, так і буде. Я поволі звикаю до присутності в хаті немовляти, вже навіть стережу його від кота, що якось облизав братикові личко. Мама пояснює, що кіт нюхом зачув молоко. Але бабуся чомусь застерігає, що міг дитину й придушити.

Андрійко дійсно пахне молочком. Весь пахне! І ротик, і ручки, і ніжки. Ну хіба такого маленького можна зобижати?! Тпрусь, поганий коте! Не підходь до мого братчика! Тпрусь!

Батьки готуються до хрестин. Домовилися зі священиком, що зробить усе в нас дома, бо як дізнається влада, то тато може й роботи позбутися. Мама мене заздалегідь наповідає, аби не забула: нікому не можна хвалитися, що до нас ксьондз приходив! Хрестять малого тільки у присутності кумів. Зате на другий день у нас збирається гучне застілля. У «малій хаті», тобто в тій кімнаті, де ми всі живемо і де стоїть піч, варять, печуть і смажать різні наїдки. У «великій хаті» — кімнаті через сіни, яка в інші дні порожня і в якій завжди чисто й прибрано, чужі чоловіки ставлять тимчасові столи, збиті з довгих дощок, приносять від сусідів лавки і стільці. Гості приходять із пакунками й солодощами. Цьоця[2] Дозя зі Львова привезла величезний торт. Таке диво я бачу вперше й дуже хочу покуштувати. Цьоця вже готова вирізати