Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

для мене із самої середини рожеву кремову квітку, але мама не дозволяє: я вже велика дівчинка, почекаю. Мені дають кілька шматочків курячої печінки й ложку холодцю — цього празничного харчу мені поки що вистачить. Коли ж гості всідаються, мама забирає мене з «великої хати», приводить до колиски і просить ні на мить не відходити від братчика, а якщо той прокинеться й заплаче, то відразу покликати її з «великої хати».

Я сиджу і навіть не ворушуся, щоб не розбудити дитинку. Та Андрійко спить так солодко й так довго, що мені стає нудно. Може, я краще пересяду край вікна? До нас на подвір’я прилітають такі гарні снігурі й синички, а деколи навіть дятел! Та ні, нема сьогодні пташок: дуже холодно надворі. Ще б пак — середина січня! Під самим парканом, у кутку нашого подвір’я, височіє огрядна копиця вівсяної соломи. Цікаво, а та скирта, під якою мама знайшла Андрійка, така сама чи ще більша? Вгорі на копиці лежить сніг. Під копицею теж сніг. Намело вже десь мені по пояс, і ніхто туди навіть стежки не протоптав — корові сіно носять кошиком зі стодоли.

До кімнати вбігає моя хресна. Вона якась дуже весела й чомусь похитується і натикається на меблі.

— Стережеш Андрійків сон? — питає мене. — Доглядай, доглядай своє лихо! Братчик виросте і так тебе наб’є, що й не рада будеш, що колись няньчила. Хіба тобі самій було зле? Усі цукерки, всі іграшки були твої. Тепер тато й мама будуть тебе заставляти усім ділитися з Андрійком. Та й любити його будуть більше, ніж тебе, бо він молодший — та ще й хлопець!

І вона дзвінко регоче, а мені стає не по собі.

Приходить бабуся, сварить мою нанашку[3], щоби більше не пила, й забирає до гостей, а я залишаюся наодинці з гіркими думками про свою майбутню долю. І навіщо було мамі забирати Андрійка з-під скирти? Хай би його собі хтось інший узяв! Чому я маю ділитися з ним шоколадками, морозивом, іграшками? Чому він мене має бити, як виросте?! Треба, поки не пізно, віднести його геть!

Я взуваюся на босу ногу у валянці й витягаю дитину з колиски. Немовля — в одній байковій пеленочці, але мама сповила дуже туго. Такий струцлик[4] можна нести без особливих клопотів навіть під пахвою. Тихенько відчиняю хатні двері, потім сінешні. Надворі дійсно дюдя! Такий морозище, аж сльози в очах стають!.. Але ж я ненадовго! Бреду неторканими заметами, втоптую ногами сніг під самою копицею, засуваю братика під віхоть вівсяної соломи й чимдуж біжу до хати. Швиденько залізаю на піч, бо аж зубами дзвоню від холоду. Та мама, мабуть, почула, як гримнули за мною важкі сінешні двері, бо зараз же увійшла до кімнати. Нахилилася над колискою — і лиш зойкнула:

— Де дитина?!

На мамині крики до «малої хати» збіглися мало не всі гості. Мене виявили на печі відразу. Стали питати, де малий, але я вперто мовчала. Аж коли втрутився тато і почав лагідно просити все розповісти, тоді й буркнула:

— Під скиртою!

Немовля швиденько знайшли і принесли до хати, хутко нагріли воду для купелі. Жінки бідкалися, що дитя помре від запалення легенів, але Андрійко навіть не пчихнув. Мама ж поламала на мені на дрібні тріски довгу замашну лозину. Саме це й переконало мене остаточно, що з появою меншого брата для мене й справді почалися гіркі деньочки.

Надалі мама боялася лишати мене з дитиною наодинці. Та найголовніше — замість поговорити зі мною, розпитати про причину, за той немудрий дитячий вчинок просто зненавиділа малу «нендзу»[5], била на кожному кроці, а з Андрійком няньчилася, говорила йому без упину ласкаві слова, співала. Мене нестерпно пекла така разюча несправедливість, але що я могла вдіяти? «Від любові до ненависті — один крок», — казали древні римляни, і вже понад два тисячоліття людство знов і знов переконується у їх правоті.

Коли до нас знову приїхала в гості цьоця Дозя зі своїм чоловіком, дядьком Данилом, і мама постелила їм у «великій хаті», я довго не могла заснути: лягти в одне ліжко з гостями мені не дозволили, зате мою подушку віддали їм — і спробуй задрімай, як у головах низько! Моїм батькам теж чомусь не спалося. Вони пошепки розмовляли про те про се, доки тато раптом не сказав:

— Слухай, Ядвізю, нехай Ольдзя[6] їде з Дозею у Львів, трохи там поживе. Тобі ж полегша буде — вже не переживатимеш, що зробить якесь нещастя дитині. І їй буде краще, а то катрупиш[7] малу, куди лиш поступиться: дивися, як вона змарніла, а хлипає навіть крізь сон уночі!

— Я тут з Андрійком і з худобою на кавалки рвуся цілими днями! Най беруть! Але чи ж візьмуть? Бо то одне діло — говорити, а друге — зробити, — буркнула мама і, трохи помовчавши, продовжила свою думку: — Баба з воза — кобилі легше! Можеш того дідька своїй золотій родиноньці й назавжди віддати, я не перечу!

— Ні, назавжди — не треба, а ось на місяць-другий хай беруть. За цей час ще не відвикне, а повернеться — буде нас ще більше любити, бо забанує[8] за домом.

Я мало не підскочила у своєму ліжку аж до стелі: мене візьмуть у Львів! Цьоця буде мене так любити, як мама й тато раніше, поки в нашій хаті ще не було Андрійка! Насилу вгамувала свою радість, скрутилася калачиком і заснула.

* * *

До Львова ми їдемо нічним потягом. У купе нас троє, але я наполягла, що буду спати на верхній полиці —