Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

Заки страви подавала — вмилася сльозами. Сумний Святий вечір, бо діти питають: «Мамо, мамо, де наш тато, з нами чом не вечеряють?». «Вечеряйте, діти, бо не прийде тато: Закували в тюрму тата совіти прокляті! Ми тут вечеряєм при восковій свічці, А наш тато скатований молиться при зірці». Інша стара мати куті наварила: Мала синів, як соколів — всіх похоронила! Один — у Сибіру, другий — під Берліном, Третій пішов у «бандери» — згинув за Вкраїну. Ісусе маленький, змилуйся нам нині: Даруй волю, щастя й долю нашій неньці Україні! Ой дай же нам, Боже, тюрми повалити, Люд невинний тисячами на волю пустити!

До села було далеченько, й ні куратор, ні радгоспний парторг народної західноукраїнської творчості в нашому виконанні чути не могли. Зате сторож таки прибіг наводити порядок:

— Дєвушкі! Убірайтесь восвоясі, пока цели! Убірайтєсь, ґаварю, а то стрелять буду!

У відповідь — регіт. Ага, він буде стріляти! Горохом!

— Ваш пістолет вже давно не стріляє! — кричить із верхівки груші Анеля.

Дід не розуміє підтексту нею сказаного.

— У мєня нє пісталєт, а ружжо!

— І ружжо не стріляє!

У старого, скоріш за все, й справді нема патронів, а то стрельнув би хоч у повітря, щоб налякати.

— Дєвушкі, давайте так: я нікаму нічєво не скажу, а ви лучше ідіте дамой!

— Нам додому в рідну Бандерівщину далеко: пішки не дійдемо!

— Я пажалуюсь председателю сєльсавєта! Он на вас найдьот управу!

— Та кажіть хоч голові сільради! — не розуміючи, що «прєдсєдатель сєльсавєта» і «голова сільради» — одне й те ж, відповідає Анеля.

Наш гучний регіт вкриває її слова. Під кимось ламається гілка, той хапається за іншу, дерево тріщить, гілля ламається тут і там. Ми летимо додолу, дід із переляку стріляє — рушниця таки заряджена!

Вранці куратор веде нас до сільради, як німецьких «язиків» на допит у штаб армії. Голови похилені, обличчя червоні від ганьби й сорому. Всім п’ятьом виписують штраф, але в інститут усе-таки, зважаючи на наше каяття — щоправда, більше награне, аніж справжнє, — обіцяють не сповіщати: східняки — народ добрий, співчутливий. Зловили би нас на подібній витівці вдома — голова сільради написав чи зателефонував би не тільки ректорові, а й міліцію на місце злочину викликав би!

XXIII

Знову я забігла далеко наперед! У студзагонах студенти працювали, починаючи тільки з другого року навчання. Першокурсників на роботу ніхто нікуди не гнав. Ніхто й нікуди!

Зрештою, поки що триває лише другий місяць першого семестру першого курсу. Нас немилосердно опитують і катруплять «двійками» на практичних заняттях, примушують конспектувати таку велику кількість літератури, особливо першоджерел з історії, що руки опускаються. А ще на семінари з виразного читання треба вчити напам'ять вірші й прозу. І не просто вчити, а декламувати. Це виходить не у всіх, але головне — хоч вивчити. Анеля й з цим не може собі дати ради, тож коли виходить коло дошки декламувати Франкових «Каменярів», приречено починає:

Я бачив дивний сон…

Далі справа не посувається, й дівчина повторює перший рядок ще раз і ще раз, усім своїм нещасним виглядом благаючи нашу групу допомогти їй якось виплутатися. Та ніхто з нас випадкової «двійки» добровільно не хоче, бо викладач підказок не терпить. Тож, збагнувши, що надіятися можна лише на себе, Анеля щосили напружує чоло, вкотре починає вірш спочатку й несподівано видає на-гора:

— Ага! Знаю!

Я бачив дивний сон: Я пас ягнята за селом!

Анелина незадовільна оцінка, звісно, неминуча, але пара зірвана, бо після Шутчиної імпровізації декламувати «Каменярів» уже не вдається нікому: щоразу після першого рядка наша група вибухає нестримним реготом. Тож усі гамузом маємо першу в житті відробку.

Наступна лекція — український фольклор. Її читає огрядна викладачка, яка й врятувала мене, коли я через поломку поїзда запізнилася на письмовий іспит. Мала би бути вдячною цій людині все життя, але, тоді молода й дурна, оцінювала людей насамперед за шкалою принциповості й показної вченості, а нелюдяності. Коли вже закінчила інститут, на своє лихо, потрапила за державним розподілом на роботу в таку глуху діру, де дідько казав: «Добраніч!», — а до всього ще й розлучилася зі Святославом. І мотоцикл не врятував нашого шлюбу! З малою дитиною на руках, у світі чорному й темному, в той найтяжчий момент я взагалі не мала куди подітися й куди податися, хоч гарячково шукала виходу. З відчаю написала кілька листів своїм колишнім викладачам, благаючи підтримки і поради. Не відповів ніхто. І руку допомоги ніхто не простягнув. А до Любові Миколаївни я тоді так і не звернулася! Чому? Таж тільки вона, Любов Миколаївна, значно пізніше, коли я таки влаштувалася на роботу в Обласному Центрі, щоправда, заледве на голеньку ставку вчителя української мови і літератури в ПТУ, при першій випадковій зустрічі запропонувала, щоб я переходила до неї на кафедру. Навіть з керівником інституту переговорила, а це вже був не Сивий Ректор, до котрого я увірвалася в кабінет під час свого вступу. Без допомоги Любові Миколаївни мені не «світила» викладацька робота ніколи й ні за які гроші, а це означає, що не стала би я ні доцентом, ні професором, хоча ще молоденькою вчителькою друкувалася у фаховому республіканському журналі — й мої думки вже тоді цитували навіть сивочолі академіки.

Любов Миколаївна