Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

помирала від раку кишківника влітку, помирала довго й у страшних муках. Я навідувалася до неї майже щодня протягом останнього місяця її життя. Були моменти, коли просто не вистачало сили йти і дивитися, як з кожним днем недавно квітуча й повна сил жінка втрачає останні краплі, здавалось би, невичерпної енергії, як мертвотно-землистим стає колір її обличчя. Йти і втішати, й безсовісно брехати, що її різке погіршення здоров’я — тільки наслідок сильнодіючих ліків, але так, мовляв, завжди буває, коли медикаменти вбивають хворобу. Та я все одно йшла. Правда, коли наближалася до будинку, де жила Любов Миколаївна, мені нестерпно хотілося тікати від самої себе. Але щоразу якийсь внутрішній стержень не дозволяв цього зробити. Зате в під’їзді довго плакала, кусаючи кулаки, щоб ніхто не чув мого хлипання й аби зрадливі сльози несподівано не видали мене в квартирі нашої на очах умираючої завкафедрою.

Що я пишу, божевільна? Знову екскурси то в минуле, то в майбутнє! Господи-Боже, я збиралася розповідати про свій перший курс!

Третя пара — історія. Практичні заняття веде молодесенький викладач. Нігті обгризені, одяг випрасуваний до блиску — треба ж було гладити костюм і сорочку через мокру ганчірку, а не по сухій тканині! Невисокого зросту. Я здогадуюся, що йому подобаюся, бо він не тільки на заняттях ставиться до мене особливо. Якось зайшов навіть до нас у гуртожиток, де й сам, до речі, живе, тільки на іншому поверсі. Посидів хвилин десять, а тоді кивнув мені головою і попросив провести його. Я знітилася й не пішла. Провела Анеля, а коли повернулася, Танька-Кулеметниця вчинила їй жахливий скандал, бо, мовляв, годилося саме їй, комсоргові групи, а не звичайній студентці Шутці, наодинці спілкуватися з викладачем. Від їхнього вереску я затулила вуха руками й втекла з нашої кімнати до дівчат із сусіднього блоку, щоб перебути лиху годину. Надалі про викладача історії ні Анеля, ні Танька не згадували. Мовчала й я. Та сьогодні він сказав мені залишитися після практичного заняття. Палаючи обома щоками, я з жахом спостерігала, як аудиторію покидають останні одногрупниці.

— У кінотеатрі демонструють «Клеопатру», — безбарвним тоном сповістив історик. — Ми можемо подивитися цей фільм разом. Я квитки дістану. На який день краще — на наступну суботу чи неділю?

— Н-н-е знаю, — з прикрістю для себе самої помічаю, що несподівано заїкаюся, як у десятому класі Вовочка, коли його дід привів мене до них у гості. — Н-н-а вихідні я щ-щ-щотижня їжджу додому. М-м-мені треба п-п-подумати!

Хапаю свій старенький, ще шкільний портфель і вискакую за двері.

«Клеопатра»! Про цю картину гомонить увесь Обласний Центр. Кажуть, у касі страшенні черги за квитками. «Я теж хочу подивитися!» — канючить у мені якась явно Улеслива Сутність. «І в чому ти підеш?» — обриває її Голос Розуму. Так, одяг у мене незмінний. Втім, одяг — це ще дрібниці. Ленінградська шкільна форма, яку ношу то з білими комірцями й манжетами, то без них — на початку вересня, як і під час вступних іспитів, ще й банти зав’язувала, поки Танька-Кулеметниця мене жорстоко не висміяла при всій групі! — викликає заздрість не лише в однокурсниць, а й у визнаних красунь нашого філфаку. З першої стипендії заплатила до кінця року за гуртожиток, з другої — купила собі коротку брунатну дермантинову курточку: цілком годиться на щодень. Але ж із взуттям у мене — катастрофа. Мешти старенькі, ще тогорічні, оббиті й витерті на пальцях до білих плям, як їх не замазуй смердючою — іншої в магазинах нема! — взуттєвою пастою. Модельні польські туфельки, які цьоця Дозя купила мені в комісійному львівському магазині, в гуртожитку першого ж тижня вкрали. Маю велику підозру, що це діло рук Таньки-Кулеметниці, котра кілька разів їх приміряла й прицмокувала від заздрощів. Та, як кажуть, не впійманий — не злодій. До того ж тепер вона постійно кепкує з мого майже до дір заношеного взуття, обзиває старцункою і постійно бере на кпини, що в таких мештах навіть у селі коло хати не ходила б. Я би також їх не взувала, якби мала інші. А так на парах ховаю ноги аж під стілець, щоб викладачі й одногрупниці не бачили, в чому я взута. Як у таких мештах іти з викладачем в кіно? Він же цілу дорогу буде на них дивитися! Треба просити в батьків грошей якщо не на туфлі — в них і так уже скоро стане холодно, то хоч на чоботи, бо й чобіт я не маю, а зима ж на носі. У новеньких чобітках у кіно можна піти! Навіть якщо історик запитає, чому передчасно зняла туфлі, скажу, що мерзну, легко простуджуюся, тож мушу пильнувати своє здоров’я.

Але в магазинах полиці порожні: ні туфлів, ні чобіт — одні ґумаки. Ними хіба що в селі багнюку місити. Як тільки роздобуду грошей, сходжу в комісійний магазин — є, є такий і в нашому Обласному Центрі — попрошу допомогти мені придбати потрібну річ, заплачу поверх ціни, може, щось і підшукають. А якщо куплю туфлі, а мама дасть гроші на чоботи? Можна відразу не признаватися, а з наступної стипендії й чоботи купити. Та до стипендії ще півмісяця. Прийдеться просити в батьків грошей.

Додому я їжджу кожної п’ятниці ввечері, але з Районного Центру до Села доводиться тюпати власними ногами — поїзд прибуває пізно, ніякі автобуси до нас уже не ходять. Поки день був більший, ще нічого: пішкарусом долала десять кілометрів за півтори години. А тепер день усе коротший і коротший. Поночі порожньою дорогою йти страшнувато. Скоро взагалі прийдеться додому їздити в суботу рано-вранці. Добре, що хоч картоплю вже викопали. Й кукурудзу вижали. Й моркву та червоні буряки з городу в пивницю звезли. Залишилися тільки буряки пастерні. Цілих дванадцять соток! У цю суботу — коли минулого разу я збиралася в гуртожиток, мама наперед утовкмачувала мені, щоб я не забула, — їх всією нашою сім’єю будемо й чистити, й звозити. Якщо я виїду з Обласного Центру вранці, о годині пів на сьому — о сьомій, то в Село доберуся аж о дванадцятій. Пізно! Мама розсердиться, й про гроші на взуття не можна буде й заїкатися. Треба їхати в п'ятницю відразу ж після пар приміським потягом, який телембається більше, ніж дві години. І йти пішки з Районного Центру