Володимир Кільченський - Вітри сподівань

Бойових сутичок майже не відбувалося, вояки ворогуючих сторін, неначе відчуваючи, що попереду на них чекають бої з ріками пролитої крові і нелюдські страждання, уникали зіткнень, а похизувавшись силою один перед одним, мирно розходилися.

Через декілька днів сотня зупинилася понад річкою Гнєзною вище по течії від самого містечка Збаража. Вибравши підвищене місце, почали облаштовувати табір. Гунта з Ганусом та сотенним писарем Йосипом Гаркуном вештались утрьох навколо козаків, даючи розпорядження надійно закріплюватися, зовсім поряд стояли ляські війська. Сотенці не шкодуючи рук рили шанці, рови, а де треба — підіймали вали. Посеред табору ставили сторожову вежу, і Санько з десяткою, яка вже поповнилась розторопними козаками, допомагали теслярам носити колоди, копати ями, заготовлювати дошки. П’ятеро новаків були трудящими хлопцями, і вже до вечора основу вежі було закладено. Знову живі думали про насущне: кипіла юшка в казані, а десятинці купали коней у річці та змивали з себе пил після денної роботи.

Зранку виконання роботи з укріплення табору сотник зупинив, і козаки сновигали по табору та заходилися рибалити. Недовго шаргородцям довелося байдикувати — заграли сурми на збір, і сотенці заспішили на поклик, немов кури на заклик півня. Побіля незакінченої вежі, на збитому наспіх помості, стояло до десятка старшин. Вони впівголоса про щось радились поміж собою, і сотня вже стояла навкруг та притихла, прислухаючись, про що це перемовляється старшина.

Сотник Гунта оглянув своїх сотенців і, провівши навкруг рукою, мовив:

— Погляньте… Гарна місцина, але ми йдемо нижче, будемо стояти південніше фортеці, і там нам буде добре під носом у шляхти!

Козаки загуділи, одні сміялися, інші жалкували за табором, де встигли вже пролити піт, риючи шанці та зводячи вали. Хорунжий Ганус підняв руку, мовивши:

— Йдемо щільним гуртом, браття. Сюди стільки війська суне, що чим скоріше займемо наш осідок, тим краще облаштуємося!

— Звісно йдемо. Ми не кури — сидіти на наснаженому гніздищі! — чулися голоси згодних, а деякі журилися за гарною рибалкою в цьому місці.

До обідньої пори Голота вже облюбував місцину для табору, і за якийсь час Санько з десяткою виїхав на розвідини в бік фортеці.

По краю в різних напрямках спішно шугали козацькі роз’їзди, не звертаючи уваги на десятку Голоти, що неспішно рухалась, видивляючись округу. Незабаром їх зупинив посилений роз’їзд. Вітаючись на ходу, ватажок наблизився і, признавши в Санькові старшого, голосно мовив:

— Далі, браття, немає шляху. За отією оболонню уже ляхи засіли, рискають по перелісках сотнями, а то і більше. А ще далі — замок, його вже видно, он звідти! — і показав рукою на гурт дерев сажнів за сто від місця зустрічі.

— Гаразд, хлопці, ми вже осіли тут неподалік та розглядаємося, де ці пани закопалися! — з вдячністю промовив Санько.

Роз’їзди, не гаючи часу, роз’їхались, і Санько повернув на південь, підставляючи праву щоку під останні промені призахідного сонця.

Ніч була задушливою, а тут ще й комарині рої дзижчали над вухами у Санька, та не тільки в нього. Табором, чортихаючись, ходили, немов нічні привиди, сотенці й шукали ліпшого місця сховатися від комариних роїв.

Уранці від ляського табору потягнувся якимись химерними згустками молочний туман, і сотник наказав підіймати козаків, щоб за туманом не посунули на їхній незахищений табір ляхи. Виїздити з табору, не бачачи ні лялечки перед собою, було небезпечно, і Гунта, посиливши дозори, наказав копати шанці. Та після сніданку почало пробиватися літнє сонечко, і вже пасма туману «доживали» свій час поміж лісом та низькими місцинами.

В обідню пору побіля шаргородської сотні почали розміщувати табори сотні Волинського полку, і вже до вечора навколо шаргородців набралося чимале військо. Гунта зібрав сотню і наказав загородити для коней загін, розмістити намети на більшій віддалі один від одного, а завтра закінчувати копати рів навколо табору.

— Хлопці! Поспішайте, а то незабаром не буде куди і до вітру сходити! — закінчив сотник свої настанови.

Правду говорив Гунта, наступного дня увечері, коли все живе в навколишньому світі повинно було вгомонитися, в повітрі стояв надзвичайний гул, складений з людського різноголосся, кінського іржання, передсмертного ревіння худоби на заріз, баранячого бекання та поросячого верещання. А земне буття в цю пору року початку липня справляло свій бенкет: на небосхилі одна за одною запалювалися зорі, підморгуючи невідомим споглядачам непевним блищанням, вільний тихий вітер десь собі бавився у верхів’ї дерев, а то опускався донизу і розпатлував дим від щойно запалених вогнищ, накликаючи у свій бік козацьку лайку. Не всі птахи покинули це залюднене перелісся і, сидячи десь на високих гілках, зрідка заходилися співати про щось своє, пташине.

Десятка Голоти закінчувала вечеряти, бо завтра вже поночі треба було вирушати на пошуки придатних підступів до захисників Збаража. Сотник оголосив, що гетьман обіцяв за тиждень-другий зламати опір ляського війська, разом з ополченням князя Вишневецького та інших землевласників. Союзне татарське військо вже стало табором неподалік під орудою кримського хана Іслам-Гірея, і цим завершилася облога міста та фортеці Збаража.

Задовго до сходу сонця десятка покинула табір і, тримаючись напрямку за Чумацьким Шляхом, сторожко наближалася до ляських шанців. Незабаром небосхил посвітлішав, і Санько почав шукати місце, де можна було безпечно залишити коней. Уже по видному вони, немов вужі, прокрадалися в розташування ворога, та тут не вдалося проникнути непоміченими. Один з молодих вивідувачів, замість того щоб тихо знешкодити ворожі секрети, зчепився в бійці з ляхом.