Володимир Кільченський - Вітри сподівань

У вранішньому повітрі всі почули лайку польською та своєю мовою. Санько дав знак плазувати в тому напрямку і серед кущів побачив свого та польського дурнів, що, забувши про зброю, лупцювали один одного кулаками. На гамір уже наближалися ляхи з їхніх залог, і Голота гукнув своїм:

— Перебігайте назад! А я цих дурнів втихомирю!

Ніхто з обох ворогуючих сторін не стріляв, ляхи гадали, що це звичайна штурханина своїх, які щось не поділили. Санько підскочив до задиркуватих «півнів» і заліпив у вухо ляхові, а потім, не роздумуючи, Якимові по вилиці — той так і покотився до ляха.

— Оце вам обом, щоб не скубались!

Титикало швидко підняв Палька Якима на ноги і, штурхонувши в спину, крикнув:

— Біжи скоріше, дурню, звідси! Ми самі незлагоду вирішимо!

Ляхи почали здогадуватися, що це не проста бійка, і зупинились, витягуючи зброю.

— Стійте, пани… Не будемо стріляти. Заберіть вашого, скажіть, нехай не лізе з кулаками! — викрикнув Санько і позадкував з Титикалом назад.

Один з ляхів побачив свого вартового живим і, махнувши рукою козакам, аби вони забиралися геть, почав приводити до тями свого товариша. Мовчки дійшли до місця схованки коней, і Санько дав волю своїм словам, лаючи цього недолугого Якима, та відправив його одного до табору. Треба було якось виправляти цю невдачу, тож, проїхавши декілька миль продовж лівого берега річки Гнєзни, Санько вирішив ризикнути переправитися на правий берег. Знайшли придатне місце ще вище по течії, і Микола Бруквенко з Костем Танцюрою роздягнулися й, тримаючи одяг та зброю вище води, почали перепливати на правий берег. Санько з рештою десятки лежали на животах побіля самісінької води та готові були кожної миті підтримати своїх вогнем з пістолів. Двоє хлопців вийшли на берег і, швидко одягнувшись, заходилися оглядати прибережне довкілля. З’явилися на березі не скоро, та живими і при зброї. Танцюра махнув рукою, що все гаразд, і десятинці по черзі почали роздягатися та входити у воду.

Уже через малий проміжок часу прямували до Збаража, тягнучись ланцюгом та неспішною ходою. З боку містечка долинали рідкі рушничні постріли та ліниві бахкання гармат. Сонце вже дошкульно припікало з лівого боку, і, досягши якогось озерця, неподалік річки, десятник Голота наказав сховати коней, а далі розглядатися на своїх двох. Залишили побіля коней двох молодиків з поповнення, і Санько повів в обхід озера решту своєї десятки. На західній частині озера побачили десятків зо два голозадих людей, що весело бовтались у воді. Тихцем почали підбиратися до веселого гурту, і коли вже було чути їхні голоси, не могли зрозуміти, якою мовою вони перемовлялися.

— Усім залишатися в засідці, а ми з Ільком поліземо поближче. Треба дізнатися, хто це так цвенькає, що і дідько не розбере, — наказав десятник, і почали готуватися плазувати в бік купелі.

Вимазалися глиною і, залишивши старшим на чатах Танцюру, полізли далі по-пластунськи.

Наблизившись до місця купелі, Ілько почекав Санька і шепнув йому:

— Так це угорці, вони ходять найманцями куди завгодно. Добре було б живцем одного взяти…

Санько кивнув на знак згоди, і, підлізши ще ближче, вони почали стежити з кущів за угорськими вояками. Одні з них виходили з води, а інші — спішно роздягалися і з криками кидалися у воду та заходжувалися натирати один одного кужелями прядива. Титикало, пирскаючи в кулак від баченого, зашепотів до Голоти:

— Молодці угорці! Хоч не смердітимуть, коли тягнутимемо когось до табору, якщо після того не…

Санько, не витримавши Ількових жартів, також зайшовся сміхом та озвався:

— Якщо таке лихо станеться, молоді їх пильнуватимуть…

Довго не вистачало часу розважатися, і почали гадати: як же хоч одного з тих чепурунів висмикнути на аркан? У гурті угорців один, неначе переймаючись турботами козаків, після купелі почав збирати лісові ягоди, заглиблюючись до лісу.

— Оцей хоче до нас, полюбляє брусницю, і від нас не відмовиться… Ми йому ганчірку в пельку засунемо, — радіючи ласому до лісових ягід угорцю, шепнув Ілько.

Друзі й собі перелізли навстріч збирачеві ягід та затаїлись, вичікуючи наближення заклопотаного угорця. Тому пощастило знайти багату на ягоди галявину, і він, лігши долічерева, вибирав поживу та пригорщею засипав до рота. Козакам навіть не вірилось у таку безпечність ворога, і вони підозріло озиралися та вслухалися в навколишні звуки. Санько дав знак Ількові, і той, миттєво підхопившись з травостою, опинився на спині угорця і, спритно засунувши ганчірку йому до рота на додачу до лісових ягід, викрутив руки та обхопив мотузком.

Санько сидів неподалік від метушні з полоненим, дбаючи про безпеку свого побратима Ілька. Титикало, не довго думаючи — умовляти бранця чи не умовляти, — звалив його собі на спину і заспішив в умовлене місце, де на них чекали десятинці.

— Тримайте, такий чепурний вояка. Не треба його лупцювати, він і сам йтиме! — віддихуючись, говорив Титикало, і десятка спішно подалася до місця переправи.

Незабаром вони почули позаду голоси угорських вояків, що, напевно, розшукували свого товариша.

— Ти бачиш… Кинулись «дитину» розшукувати, от ґаволови, недогледіли… — жартував Ілько, раз по раз озираючись назад.

Десятинці, пересміюючись, поспішали подалі від небезпечного місця, а бранець і собі поспішав, незграбно ступаючи ногами — ході заважали пов’язані за спиною руки. Через річку в першу