Наталія Миколаївна Яковенко - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

куренів- Канівський, Полтавський тощо). В часи Нової Січі територіальне групування вже втратило значення, але кожний запорожець – чи він мешкав на Коші, чи покинув його через старість – був записаний товаришем до компуту певного куреня, своєрідної комуни зі спільним майном. Останнє нагромаджувалося зі здобичі, яка завжди складалася докупи, з прибутків від промислових угідь та яток на січовому передмісті тощо, використовуючись на харчування, одяг і зброю. На чолі куреня стояв виборний курінний отаман, який у межах курінного товариства мав абсолютну владу.

Запорожці, серед яких боєздатного елемента впродовж XVIII ст. нараховувалося близько 20 тис. чоловік, або мешкали на Коші, відбуваючи сторожову службу, лагодячи фортецю, випасаючи худобу тощо, або, одружуючись, виходили в паланки. Територія Вольностей Війська Запорозького була поділена на вісім паланок-округів, на правому березі Дніпра – Бугогардівську, Інгульську і Кодацьку, на лівому – Протовчанську, Орельську, Самарську і Кальміуську, вздовж Дніпрового гирла – Прогноїнську. На прикордонні кожної з них, на суміжжях запорозьких земель з Ханатом, ногайцями, Річчю Посполитою, Гетьманатом, Слобідською Україною та Областю Війська Донського, існували сторожові поселення, де розташовувались невеликі бойові залоги і мешкала паланкова старшина – полковник, писар, отамани слобід.

У віданні паланкової старшини перебували козацькі зимівники-хутори, які, подібно до зимовищ сусідів-ногайців, закладалися на певний строк з господарською метою – для розведення худоби, пасічництва, вирощування зернових (сіяли довкола зимівника доти, доки ґрунт не виснажувався, а далі переміщувалися на нове місце). За даними 1766 р., лише крупніших зимівників на запорозькій території нараховувалося до 4 тис., не беручи до уваги малих хутірців, де будівель не ставили, а тільки викопували землянку і загороджували обору для худоби. Як видно з переліків майна, зафіксованих у тогочасних документах, на зимівниках навіть середньозаможних козаків зосереджувалися тисячні отари овець, а череди великої рогатої худоби і кінські табуни могли сягати сотень голів.

Риболовні та лісові угіддя розподілялися між куренями жеребкуванням, і прибутки від промислових занять ішли на загальні потреби Коша. Натомість степовими обширами, на яких осаджувано зимівники, кожний запорожець міг користуватися без обмежень, взявши білет Коша, сплачуючи димове і закладаючи власне господарство, де йому забажається і де є вільне місце. Окультуривши поле і звівши на ньому будівлі, власник міг надалі свій хутір продати, заставити, подарувати, передати спадком і т. д. З другої половини XVIII ст. це стало вельми актуальним, оскільки чимало зимівників перетворилося на добре влаштовані господарства, зорієнтовані не на задоволення внутрішніх потреб, а на ринок – на продаж худоби, вовни, олії, збіжжя, тютюну, масла тощо.

Своєрідність соціальних навичок Запоріжжя як братерства рівних виплекала ідеал презирливого ставлення до нагромадження матеріальних цінностей. Згідно з каноном поведінки справжнього запорожця, усе здобуте мусило бути щедро викинуте, прогуляне в громаді, на людях. Такий стереотип закріплений і в народнопісенній традиції:

Ой Січ-мати, ой Січ-мати

А Великий Луг батько.

Гей, що в Лузі добре заробити,

Те у Січі пропити…

Козацькая здобиченька

Марне пропадає:

Тиждень козак заробляє,

За один день пропиває.

Проте опоетизований запорожець-гультяй не вповні узгоджується зі своїм прототипом. Як влучно висловився один з найкращих знавців економічного життя України XVIII ст. Михайло Слабченко, в січових слободах "вже не гриміли постріли, не ляскали шаблі, зате чути було рипіння торговельних ваг, ніби хустками махали вітряки та брязкали гроші". І дійсно, запорозькі терени часів Нової Січі (1734–1775), на яких мешкало біля 200 тис. чоловік, небезпідставно вважають краєм квітучої економіки завдяки господарському освоєнню степів на засадах вільного підприємництва, широкому використанню найманої праці, бурхливому товарообміну і чималому грошовому обігу. Цьому значною мірою сприяв притік селян (посполитих), які, мешкаючи в слободах, вважалися підданими Війська Запорозького, сплачували оклад і виконували певні повинності, проте зберігали повну свободу переміщення, що й забезпечувало прибуття основної робочої сили в зимівниках. Географічне ж розташування паланок на шляхах зі сходу й півдня до центральних регіонів України та Росії давало великі митні прибутки поряд з вигодами традиційної запорозької торгівлі кримською сіллю та коштами від утримання корчем, шинків, заїжджих дворів, льодовень тощо. Відтак запорожця-нетягу щодалі дужче витісняв запорожець грошовитий і підприємливий. Однак царському урядові виявився непотрібним ні той, ні другий.

В державі, жорстко стиснутій обов'язками підданих, незалежне населення Січі дратувало ще Петра І, котрий називав Запоріжжя коренем усякого зла. За наступників царя-реформатора влада терпіла присутність цього острівця вольностей на околицях "добре керованої" імперії доти, доки запорожці ще були потрібні в ролі вартового південних кордонів. Проте й тоді кільце довкола Вольностей Війська Запорозького невблаганно стискалося. Так, уже в 1735 р., відразу після заснування Нової Січі, на відстані 2–3 км від неї було споруджено Ново-Січенський ретраншемент, де постійно дислокувався відділ регулярної армії, а комендант, згідно з інструкцією, мусив пильно стежити за настроями козаків. Згодом довкола Січі з'являться й інші ретраншементи – Усть-Самарський, Новобогородицький, Биркутський тощо; тоді ж буде запроваджена паспортизація населення запорозьких теренів. Прокладена в 1731–1733 рр. Українська лінія – ланцюг фортифікацій від Дніпра до Сіверського Дінця протяжністю близько 285 км – перетнула територію Орельської паланки. З 1751 р. розпочалася так звана сербська колонізація, коли вихідці з турецько-австрійського прикордоння отримали дозвіл селитися у верхів'ях Інгулу та Інгульця (1754 р. тут збудовано фортецю св. Єлисавети (нині Кіровоград), яка стала центром новоутвореної провінції Нова Сербія, викроєної з земель Бугогардівської та Інгульської паланок). Ще одна хвиля колоністів, вихідців з Молдови, невдовзі утворила Новослобідський козацький полк, просунувшись ще південніше Нової Сербії, а з 1753 р. на лівому березі Дніпра, впритул до найсхідніших запорізьких околиць, започаткувалася друга округа сербських колоністів – Слов'яно-Сербія. У 1764 р. всі новозаселені терени були об'єднані в спеціальну одиницю – Новоросійську губернію, адміністрація якої трактувала запорозькі володіння як "порожні", і ні офіційні клопотання перед урядом, ні спроби силою зупинити розбір січових земель не давали бажаних наслідків. Це добре бачила й сама січова старшина. Як писав ще в 1755 р. писар Романовський, уже Військо до лантуха взято, лише не знайшли способу, як того лантуха зав'язати.

Справа вирішилася раптово. 4 (15 н. ст.) червня 1775 р., повертаючись додому з театру російсько-турецької війни, генерал Петро Текелій з великими збройними силами у 10 піхотних, 8 кавалерійських і 13 донських козачих полків, пройшовши швидким маршем через паланки, оточив січову фортецю і оголосив запорожцям, що волею імператриці Січ ліквідується. Перевага сил царської армії була настільки очевидною, що оточені здалися без бою (більшість цієї ж ночі зуміла на човнах вийти з оточення, спустившись Дніпром у ханські володіння, а звідти – на Дунай, під протекцію Туреччини). Січові укріплення і всі споруди на