Стіг Ларсон - Повітряний замок, що вибухнув

Моніка Фігуерола вже почала рух і проїжджала Дроттнінґґатан. Вона посигналила і налякала двох пішоходів, що намагалися перебігти на червоне світло.

— Дякую, Хенрі. Звідси ми беремо його на себе.

Червона «Ауді» рушила на південь по Свеавеґен, Моніка поїхала слідом, одночасно вмикаючи мобільний телефон і набираючи лівою рукою номер.

— Повідомте, будь ласка, дані по номеру машини, червона «Ауді», — сказала вона, повторивши номер, отриманий від Хенрі Кортеса.

— Юнас Сандберґ, сімдесят першого року народження. Що ви сказали… Хельсінґьорсґатан, район Чиста. Дякую.

Мікаель записав роздобуті відомості.

Услід за червоною «Ауді» вони виїхали через Хамнґатан на набережну і потім відразу звернули на Артилеріґатан. Юнас Сандберґ припаркувався за квартал від Музею армії, потім перетнув вулицю і зник у парадному якогось будинку межі століть.

— Гм, — мовила Моніка Фігуерола, скоса подивившись на Мікаеля.

Той розуміюче кивнув. Усього через квартал звідси стояв будинок, у якому прем’єр-міністр орендував квартиру для особистої зустрічі.

— Хороша робота, — сказала Моніка.

Тієї ж миті зателефонувала Лотта Карім і розповіла, що Петер Телебор’ян, піднявшись ескалатором на вокзалі, вийшов на Клараберґсґатан, а потім попрямував до поліцейського управління на Кунгсхольмені.

— До поліцейського управління. О сімнадцятій нуль-нуль у суботу? — перепитав Мікаель.

Моніка Фігуерола і Мікаель Блумквіст поглянули одне на одного. Кілька секунд Моніка інтенсивно роздумувала, потім узяла мобільний телефон і зателефонувала інспекторові кримінальної поліції Яну Бубланськи.

— Вітаю. Це Моніка з ДПУ/Без. Ми якийсь час тому зустрічалися на Північній набережній.

— Що ви хочете? — спитав Бубланськи.

— У вас хто-небудь чергує на вихідних?

— Соня Мудіґ.

— Я хотіла попросити про одну послугу. Як ви думаєте, вона зараз у будинку поліції?

— Сумніваюся. Суботній вечір, та й погода чудова.

— Ви не могли б знайти її або кого-небудь іншого з вашого відділу, хто завдав би собі клопоту дійти до коридору прокурора Ріхарда Екстрьома? Мене цікавить, чи не проходить у нього нарада.

— Нарада?

— У мене немає часу пояснювати. Мені б треба знати, чи не зустрічається він з ким-небудь і якщо так, то з ким.

— Ви хочете, щоб я шпигував за прокурором, моїм безпосереднім начальником?

Моніка Фігуерола насупила брови, потім знизала плечима.

— Так, — сказала вона.

— Гаразд, — мовив він і поклав слухавку.

Насправді Соня Мудіґ була ближче до поліцейського управління, ніж побоювався Бубланськи, — разом з чоловіком вона пила каву на балконі будинку подруги, що жила в районі Васастан. Вони відпочивали від дітей, оскільки батьки Соні на тиждень відпустки забрали тих до себе, і планували провести час по-старомодному — десь перекусити і сходити в кіно.

Бубланськи виклав свою справу.

— А який у мене буде привід, щоб зайти до Екстрьома?

— Я вчора обіцяв надіслати йому новини про Нідермана, але, йдучи, забув їх йому відправити. Папери лежать у мене на письмовому столі.

— Добре, — сказала Соня Мудіґ і поглянула на чоловіка і подругу. — Мені треба в управління. Я візьму машину і, якщо пощастить, повернуся за годину.

Чоловік зітхнув. Подруга теж.

— Узагалі-то я на чергуванні, — нагадала вона як виправдання.

Вона припаркувалася на Берґсґатан, піднялася в кабінет Бубланськи і забрала три аркуші формату А4, що містили мізерні результати пошуків Рональда Нідермана, оголошеного в розшук за вбивство поліцейського. «Не густо», — подумала Соня.

Потім вона вийшла на сходи і піднялася на один поверх. Перед входом у коридор Соня Мудіґ зупинилася. Цього літнього вечора в поліцейському управлінні було майже зовсім безлюдно. Вона не ховалася, просто йшла дуже тихо. Перед зачиненими дверима в кабінет Екстрьома вона завмерла, почула голоси і прикусила нижню губу.

Раптом хоробрості їй забракло, і вона відчула себе по-дурному. У звичайній ситуації вона б постукала в двері, відчинила їх з вигуком: «Ой, ви ще на місці!» — і просто увійшла б, але зараз це здавалося неправильним.

Соня Мудіґ огледілася.

Чому Бубланськи їй зателефонував? Що це за нарада?

Вона кинула погляд у протилежний бік коридору. Навпроти кабінету Екстрьома був маленький конференц-зал, розрахований на десять чоловік. Вона сама вислухала там безліч доповідей.

Соня Мудіґ зайшла до темного конференц-залу і тихо причинила двері. Жалюзі були опущені, а скляна стіна, що відділяла зал від коридору, завішена шторами. Вона підсунула стілець, сіла і відігнула штору так, щоб утворилася маленька щілинка, крізь яку було видно коридор.

Їй було не по собі. Якщо хтось відчинить двері, буде дуже важко пояснити, що вона тут робить. Соня вийняла мобільний телефон і поглянула на годинник дисплея. Майже шоста. Вона відключила звук, відкинулася на спинку стільця і поглянула на зачинені двері в кабінет Екстрьома.

О сьомій годині вечора Чума викликав Лісбет Саландер.

У мене вже є вся адміністративна система «СМП».

Де?

Він переслав їй http-адресу.

За 24 години ми не встигнемо. Хоч у нас і є електронна пошта всіх 18, але на те, щоб зламати їх домашні комп'ютери, потрібні дні. Більшість, мабуть, суботнього вечора навіть не сидить у Мережі.

Чума, концентруйся на домашніх комп'ютерах, а я займуся комп'ютерами «СМП».

Я так і подумав. Можливості твого КПК дещо обмежені. Хочеш, щоб я концентрувався на комусь конкретному?

Ні. Бери будь-кого з них.

О'кей.

Чума.

Так.

Якщо ми до завтра нікого не знайдемо, я хочу, щоб ти продовжував. У цьому разі я тобі заплачу.

A-а, це просто розвага.

Вона відключила ICQ і зайшла на http-адресу, куди Чума скачав усі адміністративні права «СМП». Для початку вона поглянула, чи підключений до системи комп’ютер Петера Флемінґа і чи він в «СМП». Його там не було, і вона спокійно скористалася його повноваженнями і зайшла на поштовий сервер «СМП». В результаті у неї з’явилася можливість читати все, що пересилалося електронною поштою, навіть листи, вже давно видалені з конкретних адрес.

Лісбет почала із сорокатрилітнього Ернста Теодора Біллінґа, одного з нічних керівників «СМП». Вона відкрила його електронну пошту і почала рухатися від останніх повідомлень до раніших. Кожному вона приділяла по дві секунди — цілком досить, щоб скласти уявлення про зміст листа і його відправника. Через кілька хвилин вона засвоїла, як виглядають рутинні повідомлення типу службових записок, графіків та інших подібних нецікавих речей, і стала їх просто прокручувати.

Вивчаючи один лист за одним, Лісбет дійшла до послань тримісячної давності. Потім почала дивитися по місяцях, читаючи лише рубрики і відкриваючи лише ті повідомлення, які чимось привертали її увагу. Вона довідалася, що Ернст Біллінґ мав зв’язок із жінкою на ім’я Софія, але звертався до неї у вельми неприємному тоні. Правда, в цьому не було