Love - Коли світ говорить шепотом, Love

Розділ 127: Відпустити з любов’ю

Вона стояла на порозі, така доросла й водночас — така схожа на ту маленьку дівчинку, яку я колись носив на плечах. Її очі світилися рішучістю, у руках — валіза, а за плечима — крила, які я не бачив, але завжди відчував.

— Тату, я готова, — сказала вона.

І я кивнув, хоч серце трохи щеміло.

Бо батьківство — це постійне мистецтво відпускати. Спочатку — від руки, коли вчиться ходити. Потім — від дверей школи. Від порад, коли хоче сама вирішувати. А зрештою — від дому, в дорослий світ.

Я не сказав багато. Лише:
— Іди. Я вірю в тебе.
Так само, як колись сказала мені мама.

Вона обійняла мене міцно, тепло, як завжди. Потім — усміхнулася й пішла. Крок за кроком, з тією впевненістю, яку ми ростили роками.

Я стояв на порозі, дивився їй услід і відчував: світ став трохи більшим, бо в ньому тепер — ще одна сильна душа, що несе далі нашу історію.

І це найкраще, що міг зробити.

---

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍