Генрі Лайон Олді - Обитель героїв

і надій, одержимість і любов, страждання й розпач. Чуже життя розгорталося перед випадковим глядачем, помалу захоплюючи, перетворюючи на учасника подій. Рене відчував себе закоханим герцогом, кумиром, аристократом, глибоко самотньою людиною — і його коханою, Хендрикою Землич, чоловіком для всіх, окрім Губерта д’Естрем’єра.

Рене повірив відразу: авжеж, так і було. В основі Ордену лежав обман, привалений надгробною плитою легенд. І, найстрашніше: горбатий лицар закохався. Юнацьке захоплення гордовитою Веронікою переродилося в безоглядну і безнадійну пристрасть до жінки, що вмерла давним-давно.

Пристрасть породила ревнощі до суперника: до смерті.

Все-таки Рене був чаклуном. Нехай він не мав великої сили, зате був навдивовижу завзятий. Сни навіває Омфалос, святиня Ордену — це він зрозумів швидко. Хендрика там, всередині! — жінка, за яку він ладен поборотися хоч із покійним герцогом, хоч із Нижньою Мамою. Ув’язнена в темниці, Хендрика раз за разом кружляє по своєму життю: народжується, кохає, шукає, гине, упавши з балкона, і знову, і знову…

Її треба врятувати.

Або хоча б убити власними руками, дати спокій.

Напевно, збоку Рене виглядав божевільним. Але це лише додавало йому поваги васалів. «На владику зійшла Темрява, — перешіптувалися вони між собою. — Він прозріває незриме, спілкується з душами мертвих і говорить віщі слова!» Під віщими словами найчастіше розумівся роздратований наказ Аспіда принести гарячого вина і вийти геть.

Сни доводили Рене до божевілля. Омфалос мучив юнака, як гнилий зуб: біль ішов по колу, перетворюючи коло в розпечену спіраль, а лікар-пульпідор страждав від безсилля — його знання Високої Науки виявилися марними. Дивися, відчувай, переживай — але не втручайся. У розпачі він почав пити зілля, що робить сон вільним від будь-яких видінь; завзято взявся до справ Майорату, розпочав ремонт Цитаделі, збирання запасів продовольства на випадок облоги, оглянув зуби всіх соратників і вилікував кожного, хто потребував допомоги. Авторитет його виріс до небес: за свідченнями вилікуваних, що відчули фінальний відкат-імпульс болю, Аспід явив їм квінтесенцію зла.

Але все дарма.

Крепундія билася на шиї другим серцем. Поспішала насолодитися биттям, перш ніж замовкнути. Був тому провиною сам Рене з його любовною лихоманкою, чи щось інше — але круговорот буття-привида всередині медальйона з’їхав з уторованої колії. Заморожений, зациклений час зрушив з місця, втрачаючи хвилину за хвилиною. Виток за витком Хендрика Землич наближалася до смерті, відстроченої невідомим чарівником.

І Рене Кугут прийняв рішення.

CAPUT XXIII

«ОСЬ І ДЕНЬ МИНУВ, ОСЬ І РІК, І ЩЕ БІЛЬШ — ЧАС ЗБИРАТЬ ІМЕНА ТА КАМІННЯ…»

Горбань замовк. Якусь хвилину Конрад вслуховувався в передсвітанкову тишу. Далекий хор жаб та дзвін комарні лише підкреслювали безмовність, що оточила людей. Далі барон помітив, що профос напружено втупився кудись за спину гросмейстера. Вицвіла сутінь розпадалася на тіні-обманки, після безсонної ночі мерехтіло в очах. Не втямиш, що криється в сутіні: дерево? Стовп? Дрейгур? Людина? Привид?!

Фон Шмуц кліпнув і побачив.

Спершись на стовбур самотньої вільхи, за двадцять кроків від веранди стояла Марія Форзац. Біля ніг жінки мармуровим сфінксом застиг Лю. Собака не ворушився.

— Здрастуй, Маріє.

— Здрастуй, Климе.

— Як Кристофер?

Голос профоса був мертвотно-спокійний.

— Йому краще. Він спить. Я вийшла на прогулянку…

Застигла маска обличчя Марії загрожувала піти тріщинами, обсипатися, оголюючи сховані до часу риси. Так обсипається шар фарби, відкриваючи під безневинним пейзажем давнє зображення демона. Барон майже фізично відчув, яких зусиль коштує жінці її самовладання. Тримати в покорі дракона, здатного розірвати темницю на клапті — це було б неможливо, якби не стягла Марія своє серце обручами, стократ міцнішими за сім печатей Тихого Трибуналу.

Профос ступив уперед. Собака встав назустріч, тихо загарчав. Колишній бойовий маг зупинився, підняв руку — немов для пасу — але відразу опустив.

— Ти чула.

— Так.

— Ти впізнала мене.

— Зараз мені здається: я впізнала тебе ще там, у готелі. Втім, це не має значення.

Скупі, ламкі слова облітали, як листя восени. Двоє уникали дивитися одне одному в очі. Незримі чари діялися між ними. Висока Наука, мистецтво блокації, мана, антимана, час і простір — усі чари світу були тут ні до чого.

— Двадцять п’ять років… — тихо прошепотів гросмейстер Ефраїм Клофелінг.

І трьома словами зірвав тишу.

— Двадцять п’ять років?! — вереснув Рене Кугут, вихопивши в мага, що розгубився, крепундію. — Чверть століття? Що таке чверть століття, я запитую вас?!

— Це термін, якого ви ще не прожили, юначе, — спробував угамувати істеричного Аспіда барон, але безуспішно.

— Вони зустрілися! Вони живі! А вона вмерла сто років тому — й замурована в цьому амулеті! Між нами ціле століття, між нами життя і смерть — моє життя, її смерть… І ви смієте мені казати…

Запал Рене раптово вичерпався. Пульпідор опустився на сходи веранди, незручно витяг ушкоджену ногу.

— Пан Кугут правий, — гросмейстер із сумом розвів руками. — Ми багато чого дізналися за цю ніч, але ні на п’ядь не наблизилися до рішення проблеми. У когось є ідеї? Бо в мене їх нема.

Відверто зізнатися в безсиллі — не у всякого чарівника високого рангу вистачило б на це мужності.

— Ви казали, герцог д’Естрем’єр відкривав медальйон?

— Так. Але ключ, якщо й був, давно загублений.

— Якщо немає ключа, можна підібрати відмичку, — запропонував барон.

Гросмейстер зітхнув:

— Боюся, сам герцог і був ключем. Батько призначав медальйон Губерту, і тільки Губерту…

— Знаєте, панове, — криво посміхнувся горбань, зробившись схожим на втомлену горгулію, — раніше я заздрив його високості. Мріяв зрівнятися з ним: подвигами, славою, знатністю… Дурню, ти одержав те, чого хотів. Я більше не заздрю Губерту Раптовому. Ми обидва любили ту саму жінку. І вона стала недосяжна для нас обох. У цьому ми рівні: я і він.

Медальйон у руках Чорного Аспіда клацнув і розкрився.

* * *

Конрад відчував себе деревом. Могутнім старезним ясеном, з корінням, що сягає глибоких водоносних шарів, і кроною, що підпирає Овал Небес. Ясен був чимось на кшталт генеалогічного дерева, зображеного на авантитулі «Історії роду» Шмуців. Тільки це древо замість роду обмежилося одним-єдиним бароном. Кожна гілочка, кожна молода галузка, кожний зелений листочок були тим, ким міг би за певних обставин стати Конрад фон Шмуц, обер-квізитор першого рангу. П’яницею, скнарою, багатодітним батьком, воїном, самітником, гостинним господарем, безнадійно закоханим паладином… Коріння ж було тим, ким були чи могли стати всі покоління славних предків барона, від покійного батька — до Алерика Вірного, які отримали баронський титул задовго до сходження на імперський престол Пепіна Садженого.

Імовірності розгалужувались і множилися, тріпотіли на вітрі, шепотілися під яскравим сонцем; вони розповідали Конрадові про дива та дивовижі. Якби він продовжував