Генрі Лайон Олді - Обитель героїв

боїтеся ламати броню намоленості — а чи не можна ввійти всередину без насильства? Огледітися, оцінити ситуацію…

Гросмейстер Ефраїм пожвавішав, але майже відразу згас.

— Мій батько напевно передбачив «ключик», як ви зволили висловитися! Більше того, я чудово пам’ятаю, що герцог відкривав медальйон… Правда, він одразу усамітнювався в особистих покоях і нікого не бажав бачити. Ключ був, але вони обидва давно мертві: Бруно Клофелінг і Губерт д’Естрем’єр… Медальйон теж повинен був упокоїтися разом з герцогом, а не збирати намоленість роками, перетворюючи броню на незламну цитадель. Сподіваюся, серія експериментів дозволить відновити спосіб ненасильницького розкриття…

— А ви, пане? — перервав барон некроманта, обернувшись до похмурого Рене. — Ви чотири роки провели в Майораті, носячи медальйон на шиї! Невже у вас немає навіть припущень, чим можна розкрити крепундію?!

Горбань заперечно похитав головою.

— Це не зуб, — сказав Чорний Аспід-невдаха. — Я помилявся. Це, якщо хочете, серце. Я не вмію розкривати серця.

SPATIUM XXII СХОДЖЕННЯ В ТЕМРЯВУ або ЖИТІЄ РЕНЕ КУГУТА, ПУЛЬПІДОРА Й ІДЕАЛІСТА (Частина II)

Рік навчання в сержанта Рузеля не минув даремно. Наприкінці цього терміну молодий пульпідор надіслав прохання в канцелярію Ордену й незабаром отримав відповідь. «Пана претендента» запрошували до столиці для проходження вступних випробувань. До випробувань Кугут був готовий, як юний антекурсор — до «лабіринту препон» у таборі «футурус беллатор», де невігласам давали скуштувати смак армійського життя. Тільки табору «майбутніх воїнів» — для захоплених шмаркачів, що хизуються перед однолітками багряними шийними хустками. А Орден Зорі — це серйозно. Це — для дорослих. Рівновага ідеалів, фундамент цивілізації…

Це вам не по галявині під барабан марширувати!

Батьки від рішення сина вжахнулися. Напевно, вони прокляли б непутящого впертюха, якби не володіли обоє дещицею вільної мани і не побоювалися, що прокляття збудеться. Намагалися відговорити, але коса найшла на камінь. Батько було заїкнувся матері щодо «перебіситься, за розум візьметься…» — і прикусив язика. Минулого разу та сама фраза відгукнулася горбом. Борони, Вічний Мандрівцю, наврочити двічі!

Першу битву — з родиною — Рене виграв легко і виїхав до столиці. Де незабаром виграв і другу битву: з успіхом пройшов випробування. Випробувань було два: співбесіди на знання Заповіту і кваліфікаційні двобої. Заповіт Кугут знав напам’ять, а наука відставного сержанта й фамільний ректрактор, збільшений до граничного розміру, стали в пригоді. Загадкова зброя наводила на суперників острах, і Рене завершив перемогою чотири двобої, поступившись лише в п’ятому: молоденький дворянчик з парою коротких шабель обробив пульпідора, що називається, «під горіх». Але такому майстрові й програти не соромно! Головне, Рене набрав необхідну суму балів, і наступного дня вже складав присягу на вірність Ордену.

Поки що — на рік.

А якщо за рік він не передумає і буде посвячений у лицарі — отоді…

Рене не передумав, прийнявши присвяту напередодні чергового високосного квесту. Весь попередній рік він удосконалювався в мистецтві володіння зброєю, брав участь у диспутах про вихідну опозицію Світла з Темрявою, а також старанно вивчав історію Ордену й «Максими» Хендрика Землича, двоєдиного магістра. Якщо в ратній справі, диспутах та історії Рене був цілком успішним, то з «Максимами» справа йшла туго. Боротьба і єдність чорно-білих протилежностей, з яких народжується світова палітра кольорів — добре. Але філолофсько-семантичні пасажі з посиланнями на безліч карколомних трактатів змушували мізки згортатися в м’ясний рулет.

На щастя, для посвяти в лицарі вистачало загального знайомства з «Максимами».

За три місяці до того, як церемоніальний клинок комтура, виблискуючи позолотою, торкнувся його плеча, Рене подав заявку на включення в загін квесторів сезону. Усе складалося надзвичайно вдало: Майоратом правив Білий Голуб, а у квест, відповідно, набиралися лицарі Вечірньої Зорі. Особливо ж рішення пульпідора зміцніло після листа, отриманого з дому. Зокрема, там повідомлялося, що красуня Вероніка, не дочекавшись принца на чорному коні, поквапом вискочила заміж за пухлощокого Вахлека Стумпа, сина міського скарбника.

Коли назавтра після посвяти комтур оголосив список квесторів, у фіналі пролунало прізвище Кугута. Рене ледь стримався, щоб не закричати від захвату: свіжоспеченому воїнові Темряви ніяк не личило репетувати у строю. Він їде в бойовий похід!

За славою?

Звичайно!

Сам похід пройшов, як у тумані. Рене запам’ятав тільки бійку в дворі Цитаделі, коли він підсік ретрактором ноги здорованя в молочно-блискучих латах, зірвавши з його шиї жаданий амулет. Тут усе й скінчилося. Рене побачив, що білі похмуро бредуть геть із двору, а чорні схилили коліна. Перед ким? Він розгублено озирнувся. Овал Небес! Соратники стояли на колінах перед ним!

Так у дев’ятнадцять років Рене Кугут став Чорним Аспідом, досягши вершини мрій.

Перші три місяці він перебував у стані ейфорії: інспектував нову вотчину, віддавав накази й розпорядження, особисто стежив за зміною облицювальної плитки на стінах з білої на чорну, позував орденському живописцеві для офіційного портрета й купався в славі. В дитинстві Рене обожнював балади про ратні подвиги Губерта Раптового. Герцог був одним із його улюблених героїв минулого, поряд з великим магом Нихоном Сивочолом і шляхетним розбійником Робертіно Каптурі. Але перевагу юний Рене незмінно віддавав герцогові. І ось він — спадкоємець справи Губерта, господар заснованого герцогом Майорату! Ха, бачила б його зараз пихата Вероніка! Либонь, гірко пожалкувала б про свій поквапливний вибір! Нічого, нехай страждає. Він знайде собі іншу — вродливішу, піднесенішу і в десять разів прекраснішу!

Світ, уявляючись чорно-білою гральною дошкою, лежав біля ніг. Лише вечорами щеміло серце й накочувалася чорна (а яка ж іще?!) меланхолія — він не міг до кінця забути Вероніку. Образ дівчини вивітрився з пам’яті, але дрібна гостра скалка роз’ятрювала груди, заважаючи заснути. В одну з таких ночей, задрімавши над ранок, він побачив дивний сон. Комірка з трьома бабусями та пряжею, двоколірні нитки, дива ззовні; далі — скрипторій, завалений фоліантами стіл, полум’я свічки, чиєсь обличчя, схилене над книгою…

На цьому сон обірвався.

Вранці Рене кинувся до «Максим» Хендрика Землича. Ось воно! Двоколірна пряжа, чорно-білий Омфалос — основа сущого! Горбаневі перехопило подих. Він сподобився одкровення. Доторкнувся до найсокровенніших таємниць буття, викладених у трактаті двоєдиного магістра. Ось вона, нагорода переможцеві! Лицар марно намагався заснути вдень, ледве дочекався вечора, довго крутився на вугільно-чорних простирадлах, не в змозі задрімати — і врешті-решт ніяких нових одкровень не побачив.

Дивний сон повернувся за тиждень, коли Рене зовсім зневірився.

Потім видіння почали приходити частіше, настільки поглинувши юнака, що він і вдень рухався, як сомнамбула, марячи наяву. Ні, таємниці світобудови не розкрилися перед ним сяючою скарбницею. Замість таємниць Чорний Аспід ночами поринав у реальність: кипіння пристрастей