Генрі Лайон Олді - Обитель героїв

військову кар’єру замість служби у Всевидющому Приказі… Якби він не розірвав бурхливий, але швидкоплинний роман з юною графинею д’Амбузьєн… Якби він не відмовився від земельних претензій на користь братика Хальдріґа…

Усе могло б скластися інакше.

На гірше? На краще?!

Ось він — гладкий, рожевощокий, щасливий батько родини. У них із Лукрецією — двоє синів і дочка; прийоми, бали, виїзди на полювання… Тільки чому обличчя Лукреції пливе, змазується, змінюючись обличчям іншої жінки, знайомої баронові менше тижня? Подружня зрада з його боку, з її боку, дуель… Пишний похорон… Або ось: військовий похід, рубка на стінах Порт-Фаланда, захопленого піратською ескадрою, полон, поневіряння на галері, відчайдушна втеча в гавані Бадандена… Непрожиті життя множилися, нашаровувалися, проростали одне крізь одне, спліталися; а потім чергова гілка вигнулася луком, запускаючи Конрада, перетвореного злими чарами на стрілу, в політ. Тіло обпекло окропом небес, у вухах засвистів вітер.

Він летів і чув чийсь крик.

Невиразність хистких тіней і напівтонів за одну мить змінилася пейзажем: неправдоподібно чітким, тендітним і гострим, як скло. Пронизливо лазурове листя, вогненний багрянець гілок; смарагдовою чашею розкрився над головою Овал Небес; лимонний жовток будівель, зяяння дверей, відчинених навстіж; лілові голки трави під ногами: ступиш — проткнеш стопи наскрізь, і ніякі черевики не врятують.

Застигли людиноподібні статуї: базальт, малахіт, рожевий мармур, туф…

Кришталевий подзвін: світ здригнувся, розколюючись на частини, в солодкому екстазі загибелі. По небу, по землі, по стовбурах дерев, по кам’яних статуях біжать тріщини, тріщини, тріщини… Подзвін наростає, гримить. Жодної достовірної прикмети, жодного знамення, здатного підказати, дати зачіпку, подарувати тінь надії чи однозначність фіналу. Земля розверзлася, гострі скалки перекидаються, ранячи тіло.

Анрі падала у прірву і чула чийсь крик.

* * *

— Бруно! Врятуй її, Бруно! Благаю…

Маг-духівник уже біг до жінки, розпластаної на бруківці. Сьогодні був паскудний день у Бруно Клофелінга. Передчуття близького лиха млоїло його з учорашнього вечора — ні! Передчуття виникло давно, з самого початку цього божевільного мезальянсу. Але вчора перед заходом сонця воно стало гострим, як анхуеський стилет. Раптовість вчинків герцога, що дала життя знаменитому прізвиську Губерта, якийсь час заспокоювала: ну, захопився, буває з чоловіками, що старіють… Чи надовго вистачить?

Вистачило надовго.

Від зустрічі в архівах до кроку з балкона.

Про причетність Флори д’Естрем’єр до фатального падіння думати не хотілося. Зайві думки про Флору Стерво вкорочують мислителеві вік. Краще, а головне, безпечніше зосередитися на тому, що відбувається. Бруно не був медикусом, але, дивлячись на Хендрику Землич, бачив: навіть чудо тут безсиле. Вона вмирає. Придивившись, зі здриганням, таким болісно-солодким, що межувало із захватом, маг зрозумів: як вона вмирає. Таємно співробітничаючи з Дозором Сімох, Бруно добре вивчив процес деманізації майбутніх блокаторів, але це завжди був насильницький, нав’язаний ззовні процес, нехай і зі згоди об’єкта. Тут же, на очах мага, діялося неможливе: помираючи, Хендрика поринала у власний омфалос, відкачуючи ману без чужого втручання. Розбита, зламана, отруєна, в тяжі, слабша за найслабшого, вона ховалася в таємний притулок, створюючи кокон з вивільненої мани, так легко й природно, як сонне кошеня згортається клубком.

Герцогові не пощастило подвійно: любити генія — тяжка ноша.

«Усі генії — виродки!» — сказав колись Нихон Сивочол. Афоризм великого чарівника з ентузіазмом підхопили, цитуючи на всіх перехрестях і забувши, що Нихон мав на увазі себе, а пліткарі — інших.

На жаль, дарований від народження талант міг лише відтермінувати вирок, але не скасувати. Стоячи над жертвою високих інтриг, маг бачив лише два можливі шляхи, і на жодному з них не було живої Хендрики Землич. Перший шлях означав — пам’ять. Половина майбутніх блокаторів Дозору гинула при деманізації: поринаючи в омфалос, у первинну слабкість, не всякий міг пройти наскрізь, аби вийти на той бік, бік сили. Їхні тіла ховали на цвинтарях під чужими іменами. Але омфалос загиблих консервували, використовуючи унікальну методику, до розробки якої, за чутками, доклав рук згаданий вище Нихон — геній і виродок, що народився сивим. Про консервацію в Дозорі, окрім членів капітулу, знали одиниці: блокатори, і ті не повинні були знати, що роблять з їх менш щасливими колегами. Поміщені в медальйони, омфалоси дозволяли магам-носіям бачити віщі сни, вивчаючи життя нещасних і роблячи висновки про причини краху.

Після циклу досліджень медальйони знищувалися.

Мабуть, Бруно зумів би повторити консервацію в польових умовах. Його зупиняв привид другого шляху, де манячіло дитя. На відміну від ряду колег, некромантів і фемінатів, Духовидець знав способи прискорення пологів у вмираючих тільки в теорії. Але шанс був. Ефемерний, хисткий, один на тисячу. Бруно любив герцога, любив по-своєму, як друг і слуга, і ніколи не пробачив би собі зради.

Позбавити Губерта вибору — це і є зрада.

— Бруно… благаю…

Духовидець повернув голову, і Губерт Раптовий позадкував: погляд мага обпікав.

— Пам’ять чи дитина? — запитав маг без пояснень. — Ваша високосте, вирішуйте: пам’ять чи дитина? І знайте: при будь-якому виборі я нічого не обіцяю…

У розпачі герцог обернувся до Огюста фон Шмуца, що стояв поруч.

Коротка мить мовчання вмістила багато чого: дивно, як вагомо іноді мовчать, не бажаючи ризикувати вимовленим словом! Старший за герцога на дванадцять років, вірний союзник на війні і приємний співрозмовник на бенкеті, Огюст із самого початку вважав витівку Губерта чистим навіженством. Пристрасть пристрастю, але розум повинен мати верховну владу — і частку здорового цинізму. Існують засоби любити без зачаття. Існують способи витравити плід в утробі. Існує можливість народити без свідків і сплавити дитя за море: за гарні гроші в сералі ла-ланзького купця молоденька наложниця за наказом пана легко народить, кого звелять. Дитина може вмерти при пологах або відразу після них: діти — істоти тендітні, і це, мабуть, найкращий вихід. Словом, знатний дворянин з легкістю знаходить варіант, однаково прийнятний для розуму, честі й совісті.

На жаль, герцог обрав авантюру.

Заклинаючи барона дружбою, він благав забрати дитину в Шмуц, де Матильда, середня дочка Огюста і дружина віконта ді Гріє, минулого тижня народила мертву дівчинку. Звістка не встигла поширитися, і мертва дівчинка цілком могла перетворитися на дівчинку живу — або на жвавого хлопчика, якщо небесам буде завгодно пожартувати. Віконт другий місяць полював у горах на червоне яйце грифона, виконуючи обітницю, дану Дерриху Чадолюбцю; полювання цілком могло тривати ще місяця півтора, а Матильда, збожеволівши від втрати дочки, клялася приховати від чоловіка підміну.

Знаючи характер Раптового, Огюст не намагався переконати герцога, давши згоду. Але зараз, чуючи запитання духівника, барон щиро думав, що пам’ять куди краща за дитину. З