obraxxas - Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas

Глава 36: Шлях у глибину

Габріель, весь у крові, з шаленим блиском в очах, знову і знову опускав леза ножиць у м'яке, майже безформне тіло Гарольда. Його дихання було уривчастим, різким, наповненим люттю, яка тільки-но знайшла вихід. Кров розтікалася по підлозі, вбиралася у лікарняну білизну, просочувала все навколо липкою червоною темрявою. Він більше не був людиною — він був інструментом безмежного хаосу, кривавого відплати, бездонного болю.

Але раптом щось змінилося. Голоси тіней, що досі нашіптували у його свідомості свої темні заклинання, раптово стихли, залишаючи за собою порожнечу, яку не міг заповнити навіть найглибший гнів. На якусь мить у палаті запанувала цілковита тиша, така нестерпна, що вона майже фізично тиснула на його груди. Гарольд лежав у кріслі, його обличчя спотворене у застиглому виразі жаху й болю. Поряд спокійно спав Лукас, ще не усвідомлюючи, що прокинеться в світі, де його життя вже ніколи не буде колишнім. Його тіло теж було вкрите бризками чужої крові, і цей контраст — спокійна безтурботність сну на фоні хаосу смерті — змушував реальність здаватися ще більш викривленою.

Габріель раптом відчув, як щось зламане всередині нього руйнується остаточно. Він випустив з рук ножиці, що з глухим стуком упали на залиту кров'ю підлогу. Його пальці здригалися, як у маріонетки, що втратила нитки, які її тримали. Його груди зводило судомами, дихання стало уривчастим, розпач накочував хвилями, тиснув, стискав нутрощі в залізний кулак. Він безсило впав на коліна, намагаючись зрозуміти, що ж він наробив, але замість відповідей його заполонив лише нестерпний біль. Сльози гарячими доріжками котилися його щоками, змішуючись із запеклою кров'ю на обличчі.

І саме в цей момент він побачив її.

Тінь біля входу, нерухому і водночас вражаюче живу. Вона не була примарою з його понівеченої свідомості, не була новим створінням його шаленого розуму. Вона була реальною.

Меліса.

Вона стояла в дверному пройомі, її очі широко розкрилися, вбираючи жахливу картину перед собою. Її губи тремтіли, руки безсило звисали вздовж тіла. Вона не кричала. Не намагалася втекти. Вона просто дивилася на нього — у його очі, в яких ще секунду тому палахкотіла темрява, а тепер виблискувала лише бездонна прірва болю. І в її погляді, крім шоку й страху, він побачив ще щось.

Співчуття.

Темрява, що ще хвилину тому бушувала в його свідомості, тепер здавалася розірваною. Габріель сидів на холодній підлозі, весь у крові — гарячій, липкій, реальній. Його плечі здригалися від беззвучних схлипів, а слова, що зривалися з його вуст, були схожі на змучений шепіт:

— Я не хотів... це тіні... я не хотів... не хотів... тіні... тіні... вони це зробили зі мною...

Його голос тремтів, губи шепотіли ту ж саму фразу знову і знову, ніби поламаний механізм. Очі, в яких щойно палахкотіло божевілля, тепер стали порожніми й розгубленими. Його руки, ще мокрі від чужого життя, безсило впали на коліна. Він захлинувся у власному розпачі, його світ розвалювався, розсипався, мов попіл.

Раптом — легкий шерех.

Меліса ступила вперед, її очі вбирали кожен рух Габріеля, кожен спазм його дихання. Вона не тікала, не відступала в жаху, як це зробила б будь-яка інша людина. Навпаки — підійшла ближче.

Вона повільно опустилася на підлогу поряд із ним, не зважаючи на калюжі крові, що просочувалися в тканину її штанів. Червоні плями розповзалися по її рукавах, але вона не звертала уваги. Її теплі пальці, ледь тремтячи, торкнулися його щік, обережно змусивши його подивитися їй у вічі.

— Я тобі вірю, — прошепотіла вона.

Її голос був таким спокійним, таким впевненим, що цей простий звук змусив хаос у його голові на мить відступити.

— Дихай, Габріелю. Просто дихай.

Її долоня плавно лягла йому на груди, де серце калатало нерівно, рвано, ніби намагаючись вирватися з цієї клітки страху. Вона зробила глибокий вдих і так само повільно видихнула, показуючи йому ритм. Габріель, ще тремтячи, спробував наслідувати її.

Вдих. Видих. Вдих. Видих.

Його легені з опором, але почали підкорятися новому темпу. Хоча сльози все ще стікали по його закривавленому обличчю, його дихання поступово заспокоювалося. Але разом зі спокоєм прийшло усвідомлення.

Він опустив голову, його голос здався зламаним:

— Я вбив Гарольда... Дядька Генрі... Я вбив його... Я заслуговую на страту...

Слова, вимовлені майже пошепки, стали каменем, що впав у бездонну прірву.

Та перш ніж темрява знову змогла його поглинути, теплі руки Меліси охопили його плечі. Вона міцно притиснула його до себе, її дихання було рівним, але серце билося швидко.

— Габріелю, ти не винен, — її голос був м'яким, але впевненим.

— Ні, я винен... — він стиснув кулаки.

— Ні! — її голос несподівано обрізав повітря, ставши твердим, майже наказовим. Вона сильніше стиснула його плечі, змушуючи відчути її присутність, її реальність. — Винні лікарі. Винен експеримент. Вони самі зробили це з тобою.

Її очі горіли тією ж правдою, яку Габріель боявся прийняти. Він хотів відштовхнути її слова, не вірити їм, заперечити, але щось глибоко всередині нього... щось, що завжди було придушене, раптом відгукнулося.

Вперше за довгий час він не відчував себе зовсім самотнім.

Габріель здригався від беззвучних ридань, кожен його вдих нагадував ковток розжареного попелу, що роз'їдав горло. Його пальці вп'ялися у власні долоні, нігті прорізали шкіру, та біль здавався жалюгідним у порівнянні з тим, що палало всередині. Кров застигала на його обличчі липкою маскою, що тиснула на шкіру, ніби намагалася ввібратися в нього, стати частиною його самого.

Меліса не відпускала. Вона стискала його у своїх руках, обіймала так міцно, що він відчував її биття серця – рівне, вперте, сповнене сили. Вона проводила долонями по його спині, гладячи, втішаючи, мов клялася, що не дасть йому розчинитися в темряві.

— Ти не винен, Габріелю! — її голос звучав різко, мов удар хлиста. — Винні вони. Винен експеримент. Винна їхня жорстокість, їхнє бездушне прагнення маніпулювати твоєю свідомістю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍