Денніс Ліхейн - Містична річка

Коли вона озвалася, він сказав:

— Це Шон.

Мовчанка.

Він тепер знав, чого досі не сказав і що вона хотіла від нього почути, те, чого він не хотів сказати їй більш ніж рік. Що завгодно, казав він собі, я скажу їй що завгодно, тільки не це.

Але тепер він їй це сказав. Сказав після того, як хлопчисько цілився йому в груди, хлопчисько, в чиїх очах була порожнеча. Після того як побачив в очах бідолашного Дейва розпачливу іскру надії, коли він, Шон, запропонував випити з ним пива, бо цей чоловік, мабуть, ніколи не вірив, що хтось захоче випити з ним пива. І він сказав це тому, що відчув потребу сказати це десь на самому споді своїх мізків, потребу як для Лорен, так і для себе.

Він сказав:

— Пробач мені.

І Лорен озвалася:

— За що?

— За те, що я в усьому звинувачував тільки тебе.

— Окей…

— Послухай…

— Послухай…

— Гаразд, спочатку говори ти, — сказав він.

— Я…

— Що…

— Я… нехай йому чорт, Шоне, ти мені також пробач. Я не хотіла…

— Усе окей, — сказав він. — Справді. — Він глибоко вдихнув, засмоктуючи застояне смердюче повітря свого автомобіля. — Я хочу тебе бачити. Хочу бачити свою доньку.

— Звідки ти знаєш, що вона твоя? — запитала Лорен.

— Вона моя.

— Але ж ти забув про аналіз крові…

— Вона моя, — сказав він. — Мені не потрібен аналіз крові. Ти повернешся додому, Лорен? Ти повернешся?

Десь на мовчазній вулиці почувся гуркіт двигуна.

— Нора, — промовила вона.

— Чого?

— Це ім’я твоєї донечки, Шоне.

— Нора, — вимовив він захриплим голосом.

Коли Джиммі прийшов додому, Аннабет чекала його на кухні. Він сів на стілець за столом навпроти неї, і вона подарувала йому ту стриману потаємну усмішку, яку він любив і яка означала, що вона знає його надто добре, й він може не відкривати рота довіку, а вона завжди знатиме, що він хотів би сказати їй. Джиммі взяв її за руку й потер своїм великим пальцем її великий палець і спробував знайти силу в тому своєму образі, який він бачив на її обличчі.

На столі між ними стояв дитячий монітор. Вони користувалися ним минулого місяця, Надін тоді захворіла на запалення горла. Коли Джиммі чув її хрипіння під час сну, йому здавалося, що його дитина тоне, й він чекав уже на такий тяжкий кашель, що йому доведеться підхопитися з ліжка, схопити свою дитину на руки й в самих майці та трусах побігти до кімнати швидкої допомоги. Щоправда, Надін швидко одужала, але Аннабет не поклала монітор до футляра, який був у шафі на кухні. Вона вмикала його вночі та слухала, як сплять Надін і Сара.

Вони тепер не спали. Джиммі міг чути їх через маленький гучномовець — як вони шепочуться, хихочуть, і він холонув від жаху, уявляючи своїх дітей на тлі того, що він накоїв.

Я вбив чоловіка. Не того, якого треба було вбити.

Це ганебне знання обпалювало його.

Я вбив Дейва Бойла.

Ці слова палахкотіли, провалюючись йому в живіт. Розпеченими краплями вони проникали крізь нього.

Я скоїв убивство. Я вбив невинного чоловіка.

— Ой, любий, — сказала Аннабет, дивлячись на його обличчя. — Ох, моя дитино, що з тобою? Це Кейті? У тебе такий вигляд, ніби ти помираєш.

Вона обійшла навколо столу. У її очах була тривожна суміш стурбованості й любові. Вона обхопила Джиммі, взяла в руки його обличчя й примусила його заглянути їй у вічі.

— Скажи мені, що з тобою?

Джиммі хотів заховатися від неї. Її любов завдавала йому великого болю. Він хотів утекти від її теплих рук і знайти якесь темне, схоже на печеру місце, куди не зможуть проникнути ані світло, ані любов, а він зможе згорнутися в клубок і виплакати в темряву своє горе й ненависть до себе.

— Джиммі, — прошепотіла вона. Вона поцілувала його повіки. — Джиммі, розкажи мені все. Будь ласка.

Вона притиснула долоні до його скронь і занурила пальці в його волосся, доторкнулася ними до його черепа й поцілувала його. Її язик прослизнув йому в рот і став там мацати, шукаючи джерела його болю, висмоктуючи їх, спроможний перетворитися на скальпель, якщо буде треба, й повирізати його ракові пухлини, які вона потім висмокче з нього.

— Розкажи мені, Джиммі. Благаю тебе, все мені розкажи.

І він збагнув, дивлячись на її любов, що повинен розповісти їй усе, бо інакше загине. Він не був переконаний, що вона зможе врятувати його, але не сумнівався в тому, що, коли він не відкриється їй тепер, він неминуче загине.

Отож він їй розповів.

Він розповів їй усе. Про Правильного Рея Гарріса й про смуток, який оселився в ньому з його одинадцяти років. Розповів їй, що любов до Кейті була єдиним виправданням для його інакше марного існування, що вона у свої п’ять років — ця донька-чужинець, яка потребувала його й водночас не довіряла йому, — була найдорожчою річчю, яку він будь-коли мав, і давала йому, ту єдину роботу, якої він ніколи не уникав. Він розповів дружині, що любити Кейті й захищати її було єдиним сенсом його існування, й коли він його втратив, то втратив і своє життя.

— А тому, — сказав він їй, відчуваючи, що кухня навколо них стала тісна й маленька, — я вбив Дейва. Я вбив його й поховав у Містичній річці, а тепер раптом з’ясувалося, що він не вчинив великого зла, що він невинний. Ось що я накоїв, Анно. І цього назад не повернеш. Мабуть, я повинен піти до в’язниці. Я признаюся в тому, що вбив Дейва, й повернуся до тюрми, бо, думаю, для неї я народжений. Ні, люба, не заперечуй. Я не годен жити на волі. Мені не можна довіряти.

Його голос звучав, як голос когось іншого. Він так відрізнявся від того, який звичайно злітав з його губів, що Джиммі думав, чи не бачить Аннабет перед собою чужинця, привид Джиммі, який розчиняється в ефірі.

Її обличчя було сухе й стримане, вона ніби позувала для картини. Підборіддя в неї було задерте, очі ясні й незбагненні.

Джиммі знову почув голоси дівчаток на моніторі, вони шепотілися, і їхній шепіт був схожий на шум вітру.

Аннабет нахилилася й почала