Зигмунт Мілошевський - Безцінний

Ліза театрально затулила уста долонею і з удаваним острахом роззирнулася.

— Ох, ти ж не думаєш, що хтось це пов’язує з таємничим зниклим Локомотивом, мій Клоде, — прошепотіла. — І з тобою. І зі мною. Ні, неможливо…

Хвилину сиділи мовчки.

— Я не вірю, що ти отримала за це тільки двадцять п’ять лимонів.

— Хочеш свою долю?

— Ні. Просто вголос міркую.

— У мене були свої… облігації? — Ліза не була впевнена у вжитому слові.

— Зобов’язання.

— Авжеж. Наші спільні зобов’язання, врешті.

Кивнув головою. Зненацька дивна думка майнула у нього в голові.

— Ти розумієш, що це місце охороняється найпильніше в Європі? Правда, Лізо?

Усміхнулася так чарівно, як тільки могла.

— Таємничий багатій, наче в казці, поставив дві умови, які має виконати Польща, щоб одержати гроші, — вела далі екскурсовод. — По-перше, їх не можна витрачати на купівлю творів у антикварів чи перекупників краденого. Їх можна витратити на пошуки творів та на юристів, завдяки яким Польща поверне свою власність через суд. А по-друге, біля кожного віднайденого твору має бути розміщено інформацію, як ось тут, біля портрета сестри Фридерика Шопена, Ізабелли, що його було повернуто завдяки зусиллям фонду докторки Зоф’ї Лоренц. Цікавою є як історія створення цієї картини, так і історія її пошуків. Отож портрет вважали безповоротно знищеним, аж поки в одному ендеерівському фільмі сімдесятих років…

Ліза розсміялась і чмокнула Кароля в щоку.

— Любий мій, маю тобі щось повідомити, — сказала настільки досконалою польською мовою, що професор Бральчик поставив би їй найвищу оцінку. — Якщо, я не кажу, що так станеться, але якщо одного прекрасного дня ви відчуєте, що вам остогиділо чиновництво, викладання і все те, що зараз вважаєте слушним. Якщо ви захочете щось із підскоком знайти, вкрасти, вплутатися в авантюру, поблукати світом у пошуках пригод et cetera…

Скривився.

— Лізо, побійся Бога, відьмочка три дні як народила. Я навіть їй цього не переказуватиму, життя мені ще любе. До того ж, як ти собі це уявляєш…

Обірвала його, поклавши йому палець на уста.

— Знаєте, де мене шукати. Бувай!

Помахала йому і швидкою ходою рушила в бік холу Національного музею у Варшаві. Кароль дивився їй услід, думаючи про те, що вони із Зосею довго не матимуть охоти до жодних пригод, а може, й ніколи, і лише власне прізвище, вимовлене екскурсоводом, вирвало його із задуми.

— …Кароль Бознанський, доктор історії мистецтва, колись відомий у всій Європі арт-дилер, нині начальник спеціального відділу в Міністерстві закордонних справ, який займається поверненням втрачених Польщею творів мистецтва, Індіана Джонс на державній посаді. Вам справді пощастило, що він саме зараз і погодився з вами зустрітися.

Жоден вираз обличчя підлітків не свідчив про те, що вони були бодай трохи ощасливлені. Однак для Кароля це було не вперше, він знав, що за цими масками зазвичай ховаються фантастичні дітлахи, які після розповіді про кілька пригод ходитимуть за ним як учні за цадиком, а з музею їх доведеться виштовхувати силою. Цього разу не встиг почати, коли почув запитання, кинуте десь із тилу групи.

— Як не Рафаель, то що?

— Прошу? — Екскурсовод не зрозуміла, натомість Кароль — навпаки.

— Ви запитуєте про те, який найважливіший загублений твір мистецтва тепер, коли Рафаель, тобто більшість Рафаеля, — діти усміхнулися кутиками вуст, — повернулася до своєї рами у Кракові? Можу вам сказати, який найважливіший на мою думку, і який я хотів би відшукати. Це не картина і не скульптура, не дорогоцінна старовинна книжка і не літургійна чаша. Це так звана Королівська скриня, тобто спеціальний, зроблений на замовлення сундук, у якому княгиня Ізабелла Чарторийська тримала реліквії польських правителів. Різноманітні дрібнички, наприклад, ножик Стефана Баторія, перстень Зиґмунта Старого, годинник королевича Собеського, прикраси королев, особисті речі, кілька десятків дорогоцінних предметів.

— І чому це так важливо?

Йому пригадався Нью-Йорк. Як шпетила його, що він повинен трактувати мистецтво як еманацію внутрішньої краси, яку ми носимо в собі. Що повинен піти подивитися на дітлахів у музеях, яким ця краса показує нові речі й нові шляхи. І подумав, що повинен щось розповісти про цю красу, або про те, що народ без минулого і без пам’яті — це народ без майбутнього і без надії, але натомість вирішив сказати правду. Ну, напівправду.

— Певна річ, усі ці пам’ятки — це, без сумніву, великий національний скарб і тільки для того, щоб виставити дрібнички з Королівської скрині, можна було б збудувати окремий музей. Але існують певні документи, які дають змогу припускати, що княгиня Чарторийська заховала у скрині не тільки люстерка королев і печатки королів. Документи, які дають змогу припускати, що скриня є не стільки скарбом самим по собі, як ключем до віднайдення справжнього скарбу. Скарбу з великої літери «С».

Від автора

Це мала бути приємна перерва поміж детективами, легка мандрівка у світ мистецтва й пригод. Так я думав, сідаючи писати цей роман. Через три місяці я все ще не досягнув етапу першого речення, оскільки виявилося, що мандрівка у світ мистецтва — це насправді похід у дикі, нерозвідані хащі. Хоча я познайомився зі спеціалістами, прочитав книжки й переглянув фільми, і хоч замість роману цілком міг написати докторську дисертацію про викрадення творів мистецтва під час Другої світової війни, однак все одно весь час відчував, що я нічого не знаю, бо на місці кожної відповіді виникали кілька наступних запитань.

Це була важка переправа. Дякую дружині Марті й доньці Майї за те, що витримували мої примхи й розчарування протягом багатьох довгих місяців. Ви чудові. Сподіваюся, що Кароль іще замалий, аби запам’ятати, як я зі злості кидався предметами (спокійно, літав тільки пульт від телевізора).

Дякую також усім, хто мені в цій переправі допоміг. Багато з цих чудових і по-ангельському терплячих людей працюють у громадській адміністрації (цивільні та військові), й усі вони нервово зреагували на звістку, що в тій чи іншій формі можуть з’явитися на сторінках сенсаційного роману. Тому дуже й дуже дякую їм, але, на жаль, анонімно. Януш Мілішкевич увів мене у світ арт-дилерів і торгівлі творами мистецтва, що ж, померло тоді кілька романтичних ілюзій. З Влодзимежем Каліцьким я ніколи особисто не був знайомий, але саме його тексти в «Газеті виборчій» стали для мене найважливішим джерелом на початку роботи. Дякую першим читачам: Марті, Марціну Масталеру і Войтеку Мілошевському за всі зауваження, з якими я сперечався до останнього і які врешті зробили цю історію кращою. Войтеку дякую також за те, що підкинув мені ідею ключового