Жан-Крістоф Гранже - Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже

— Ти усвідомлюєш ризики? Ти остаточно схиблена!

Сестра демонстративно відкрила сумочку й дістала сигарету.

— Він усе одно був покидьком, — видихнула, припаливши.

— Що ти про це знаєш?

— Принаймні з жінками.

Ерван раптом подумав, чи нормально циркулює кров у його мозку, — відчув запаморочення, ніби щойно рвучко скочив на ноги. Від думки про те, що цей мудак міг торкатися до його сестри, пожалкував: уже не можна його воскресити, аби вбити власноруч.

— Як ти все влаштувала? — зрештою запитав він.

Ґаель розповіла про свій план — у тій божевільній історії перемішалися паспорт подруги, корок від шампанського, лезо бритви, фокуси з пістолетами. Він, флік, приречено подумав: вони з колегами все життя бігають за вбивцями, і ось що їм тепер пропонують — химерний план, щось середнє між коміксом і диявольським казаном.

Найбільше божевілля полягало в тому, що Ґаель усе вдалося. «Що нахабніший план, то ліпше він спрацьовує», — стверджував Морван. Розслідування вже, певно, близьке до завершення. Траєкторії куль підтвердять гіпотезу зведення рахунків. Швейцарські фліки не копатимуть глибше. Тим паче, що 2001-го Лорана-Дезіре Кабілу, президента ДРК, уже завалили його власні охоронці. Ерван був упевнений, що Ґаель це відомо.

Перш ніж завершити розмову, він пройшов списком ідеального злочину:

— Камери спостереження?

— У тому кутку коридору їх не було. Номер біля службових сходів.

— Упевнена?

— Абсолютно. Мене ніхто не бачив. Ніхто не знав, що він чекає на повію, окрім його охоронців.

— Через кого влаштувала побачення?

— Пайоль.

Ну звісно. Жодного ризику: цей люкс-сутенер не заговорить. Навпаки, він навіть мав би перестрахуватися — ніщо не повинне вивести на нього.

— Вокзал, прикордонники?

— Я взяла квиток на ім’я подруги.

Єдиною деталлю, яка могла привернути увагу швейцарських фліків, було прізвище Морвана, вбитого за два дні до того у вотчині Мумбанзи. Але, позичивши паспорт, Ґаель ідеально оминула цей підводний камінь. Що глибше Ерван копав, то красивішою йому здавалася справа.

Він стиснув щелепи й підсумував:

— Мені важко повірити, що ти вийшла сухою з води в такій історії.

— Везіння новачка.

— Тобі це здається смішним?

Ґаель підкурила ще одну сигарету: її обличчя знову сполотніло.

— Ти мене смішиш, — вона стиснула цигарку губами. — Урешті-решт, я виконала твою роботу.

— Не дратуй мене.

— Ти повертаєшся з Конґо із трупом нашого батька і навіть пальцем не хочеш поворухнути, щоби помститися за нього?

— Нагадую: я пристрелив його вбивцю.

— А я пристрелила того, хто віддав наказ.

Ерван стомлено махнув рукою. Жодного бажання виправдовуватися чи навіть продовжувати цю розмову.

Утім, за інерцією він додав:

— Тебе я теж не впізнаю. Ти завжди ненавиділа тата, а тепер ось ідеш на невиправданий ризик, щоб за нього помститися? Ти мала б радше подякувати Мумбанзі, чи не так?

— Ерване, — озвалася вона з хмари диму, — не вдавай із себе більшого козла, ніж є насправді.

Брат відступив. Вони з Лоїком і Ґаель мали б ненавидіти батька, але після його смерті ніхто не зрадів і не відчув полегшення. Навпаки, з плином часу в кожному з них підіймається з глибини безмірна, потужна й незбагненна скорбота, ніби цунамі, що наростає на обрії. Невже вони завжди помилялися у своїх почуттях?

Ерван єдиний мав право переглянути свої судження про батька по тому, що дізнався на болотах Лонтано. Але інші? Чи здогадувалися вони про «пом’якшувальні обставини» Старого? Чи завжди глибоко в душі відчували, що Ґреґуар вартий більшого, ніж удари, якими частував свою дружину?

А він — чи має він розповісти, про що дізнався в Конґо? Досі йому це навіть на думку не спадало. Особиста справа. Але насправді Ґаель і Лоїк також мали право знати й про походження Падре, й про справжні обставини вбивства Каті Фонтана. Стоп: очорнити Меґґі, щоб відбілити Морвана, — не варіант. Та й ствердитися у статусі «знайди» в сім’ї — теж не найліпший крок.

Він уже збирався промовити якусь пусту фразу, аби змінити тему, та Ґаель уже викинула недопалок і зайшла до будівлі.

— Піду до мами, — оголосила вона, холодніша за крижану скульптуру.

Ерван пішов за сестрою. Не встиг зайти у хол, як телефон знову завібрував: Фавіні.

— Я наздожену, — буркнув він сестрі, розвертаючись. — Знайшовся Плаг, — повідомив флік.

— Де він?

— На Південному кладовищі, бульвар Дьє-Люм’єр, Реймс.

Відповідь нагадувала невдалий жарт. Ерван знову вийшов на холод, і йому полегшало — старий ворог повертає бажання битися.

— Поясни.

— Йому випустили кишки цього жовтня в центральній в’язниці Конде-сюр-Сарт. Сутичка між затриманими. — Він чекав на суд у центральній в’язниці?[123]

— Атож, дивно. Треба перевірити, чому. Тіло переправили до рідного міста небіжчика, де досі живуть його батьки.

— Особу злочинця встановлено?

— Такий собі Патрік Бенабдаллах. Історія судимостей довга, як мій член. Зважаючи на досьє, чистісінький психопат. До речі, відтоді перебуває в ЗПП.

Це вже не розслідування, а якийсь корабель шаленців.

— Тільки не кажи, що його відіслали в Шарко.

— Ні, але він там лікувався. Як я вже сказав, Бенабдаллах уже мав яскраву історію. Убивства. Зґвалтування. Тортури. Інцест. Як і зазвичай, експерти не дійшли однозначної згоди й він якийсь час провів у Шарко, перш ніж його остаточно помістили в Конде-сюр-Сарт.

— У яких роках він лікувався в Шарко?

— Від 2005-го до 2007-го.

— Тож він знав Плага?

— Мабуть. Можна уявити собі зведення рахунків, на згадку про старі добрі часи.

— Де він тепер?

— Пожди-но…

Фавіні часто імітував різні говірки, й такі