Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

— Пробачте, товаришу командуючий, — з якимсь незвичним для нього виразом обличчя сказав Нікітін. — Може, вилаєте мене, що в такий день, але все-таки вирішив доповісти. Коли ви навесні сюди переміщалися, ви при мені сказали членові Військової ради, що дорого б дали, якби зустріли тут когось із тих, з ким у сорок першому з оточення йшли…

— Сказав. А що? — спитав Серпілін, у душі веселіючи від передчуття чогось іще не відомого, але хорошого. — Не тільки божі угодники в чудеса вірять, а й ми, військові люди. Яка ж війна без чудес?

— Чудо не чудо, — сказав Нікітін, — а нещодавно переправили до нас із Могильова одну людину, що працювала там по нашій лінії. Врахували помилки минулого, щоб, почавши територію визволяти, за браком інформації, не наламати дров, як інколи бувало з нами раніше, — не покарати тих, хто під виглядом служби в німців на нас працював.

— Це розумно. Немає гірше, як даремно загинути. — Серпілін згадав почуту ним узимку від Захарова розповідь, як у смузі їхньої армії вішали старшого поліцая, а він уже в зашморгу гукнув: «Хай живе Радянська влада!»

— Хотіли були, діставши інформацію, цього працівника назад повітрям перекинути, а потім передумали: ще підіб’ють, захоплять, почнуть за язик тягти… Вирішили перед початком операції не ризикувати, залишили в себе до визволення Могильова. А сьогодні він раптом до мене з ножем до горла: «Дайте змогу побачити командуючого, я з ним з оточення йшов…»

Серпілін прикинув — хто б це міг бути? — але стримався, не став запитувати за хвилину до того, як побачить саму людину.

— Можу ввести для впізнання, — всміхнувся Нікітін, так і не дочекавшись запитання, — в моїй емці сидить, з вашим ад’ютантом розмовляє.

— Ну що ж, уведи! — сказав Серпілін.

Нікітін вийшов з будиночка, а Серпілін устав і заходив туди-сюди. Він не був забобонний, але зустріч з одним із тих, з ким виходили тоді з-під Могильова, тепер, напередодні наступу на той самий Могильов, здавалася щасливою прикметою. І, побачивши за плечем Нікітіна обличчя людини, яку в думках давно поховав, він з дивовижною простотою подумав, що завтра все неодмінно піде так, як треба.

— Доброго здоров’я, товаришу командуючий, — висуваючись із-за плеча Нікітіна, що відступив убік, сказав цей знайомий чоловік з усе ще юним обличчям і кучерявим волоссям. Він тримав пілотку в лівій, притиснутій до тіла руці, мабуть, знявши її для того, щоб Серпілін одразу впізнав його по чуприні. — Капітан Ситін з’явився у ваше розпорядження.

— Здрастуй, Ситін. Обрадував. Навіть не віриться…

— Самому не віриться, товаришу командуючий.

Серпілін ступив до нього, обняв і, відхилившись, подивився йому в обличчя так, наче там могло бути написано все, що сталося з ним за три роки.

Проте на обличчі його якраз і не було нічого написано. Це неправда, що на обличчі завжди все написано.

Просто минають роки, і люди стають старшими. А цей навіть і старшим не став — такий самий, як і того райку, коли, переправившись через Дніпро, йшли лісом і зустріли уповноваженого особливого відділу 527-го полку капітана Ситіна і старшину Ковальчука з групою бійців і прапором дивізії.

Старшина Ковальчук потім так і проніс крізь усе оточення на собі, під гімнастеркою, той прапор, а Ситін за тиждень до виходу був тяжко поранений міною в стегно.

День тягли його за собою і залишили непритомного вночі в глухому смоленському селі. «Йому погано», — сказав тоді, доповідаючи Серпіліну, старшина Ковальчук, який сам заніс Ситіна в хату. — Та вже ті жінки, товаришу комбриг, так його пожаліли, такий, кажуть, молоденький, кучерявенький! Може, все-таки виходять?»

Все-таки виходили!

— Значить, одразу впізнали мене, товаришу командуючий? — зрадів Ситін.

— А як тебе не впізнати? Тим більше, що той самий чубчик носиш.

— І чубчика голив, товаришу командуючий, і бороду відпускав, рідна мама не впізнала б!

— Перше його повідомлення знаєш яке було? — Серпілін обернувся до Нікітіна. — «Вийшло дев’ятнадцять чоловік, винесли прапор дивізії». Такого повідомлення, якщо його в оточенні зроблено, повік не забудеш. Навіть якби лисий, мов коліно, став, усе одно згадав би за таке повідомлення. Не знаю, як він у вас, а в мене молодець був.

— І в нас теж нівроку, — сказав Нікітін. І з того, як сказав, Серпілін зрозумів: Нікітіну приємно почути від цього похвалу людині зі свого відомства.

— Добре, що привів його до мене, — сказав Серпілін.

— Прошу дозволу йти, — сказав Нікітін; як людина досвідчена, одразу зрозумів, що було недоказано: дякую, а тепер залиш нас удвох!

Нікітін вийшов, а Серпілін показав рукою на табуретку по другий бік столу і, зіпершись на лікті, мовчки дивився на Ситіна.

— Скажи, Ситін, як там люди живуть?

— Живуть. А що їм ще лишається? — відповів Ситін.

Сказав так, наче раптом кинув у криницю камінь, глибоко, на всю глибочінь людського горя. Як живуть люди?

Після того як армія відступила, людям лишається одне — жити там, де їх залишили…

— Не образився на нас, коли залишили тебе пораненого?

— Не образився. Тільки коли опритомнів — страшно стало. А потім відлежав два місяці й зрозумів: жити лишаюся. А коли жити лишаюся, щось робити треба.

Документи відкопав і знову службу почав. Спочатку був начальником розвідки в партизанській бригаді. Потім поранили, на Велику землю вивезли, а звідти вже по лінії органів закинули для роботи в підпіллі. Спочатку в Орші, потім у Могильові.

— Сам зголосився, щоб знову закинули?

— Загалом сам. З одного боку, не хотів, а з другого — як туди не повернешся, коли там люди залишились? Могильовщину почнете визволяти, навіть по дрібницях побачите, як за всі ці роки народ старався! Один лише німецький зв’язок узяти — скільки тих стовпів із зв’язком поспилювали! Німці замість спиляного стовпа з найближчого лісу притягнуть дерево, тільки гілля обрубають, навіть кори не стешуть і встромлять поруч. Мине тиждень —