Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

знову спиляли! Вони знову ставлять… Самі десь побачите — стовп, а біля стовпа, мов гриби, шість або сім пеньків. Так і в усьому! Подивіться, які тут залізниці в німців у тилу — як охрімова свита, всі в латках! Ну, а німці, звісна річ, лютують. Іноді кажемо самі про себе: провели операцію без втрат! Ніби й правда, а все одно за кожну з них головами платили. Німці, якщо не вб’ють того, хто зробив, однаково вб’ють того, хто під руку потрапив.

— Про це можна здогадуватися, — похмуро сказав Серпілін і спитав, помовчавши: — 3 нашої сто сімдесят шостої нікого за всі роки не зустрічав?

— Нікого, — сказав Ситін. — Могили, може, встановимо. Жителі в Могильові передавали: біля цегельного заводу в ровах, де наш полк тоді оборонявся, є братські могили. Німці примусили там полонених закопати трупи: мабуть, з нашого полку. Біля міської лікарні теж могили копали: там з різних полків нашої дивізії — і хто від ран помер, і медики, яких німці потім розстріляли за те, що в лікарні полонених переховували. Біля залізниці, де водокачка, ще одна могила, залізничники розповідали. Це троє місць, де, можна сказати, люди з нашої дивізії. А живих нікого не бачив. І про вас, що ви живий, не знав. Тільки торік, після Курської дуги, ваше прізвище в наказі побачив; читав і думав: ви чи не ви? Потім уже тут, у штабі партизанського руху, сказали, що ви. Наважився час у вас забрати…

— Що ж тут наважуватися, — сказав Серпілін. — Як інакше!

Зрозумів з виразу обличчя Ситіна, що той соромиться забирати час, а сам ще не мав наміру відпустити його.

І хотілось, і треба було дещо спитати про Могильов.

Найсуттєвіші відомості, що їх мали партизанські з’єднання, які базувалися в майбутній смузі наступу, були заздалегідь передані на Велику землю й добре відомі Серпіліну. Вони стосувалися саме тилових укріплених районів, у тому числі й Могильовського. Партизанам було легше проникати туди, ніж на німецький передній край.

А населення, яке німці зганяли на будівництво тилових смуг, було ще одним джерелом інформації.

Надходили відомості і про кількість військ, і про вантажообіг, і про стан доріг та мостів, і про збереження міських об’єктів: що ціле, що зруйноване, чим можна і чим не можна буде скористатися.

Та Серпіліну до того ж хотілось дізнатися від Ситіна ще за деякі подробиці про німецькі позиції на північ від Могильова, по березі Дніпра, там, де передбачалось його форсувати.

Проте Ситінові відповіді не виходили за межі того, що Серпілін уже знав, і, сам відчувши це, Ситін винувато знизав плечима:

— Усі дані, що спільними зусиллями збирали, — підсумовували і в центр надсилали. А я особисто останні місяці божий світ рідко бачив, був підпільним мешканцем у буквальному значенні.

— А як ті жінки, в яких тебе залишили? Щось знаєш про них?

— Торік живі були, — сказав Ситін. — Я їх восени бачив, коли Смоленськ визволили. Після госпіталю до штабу партизанського руху їхав; і якраз майже повз них! Заїхав на своїй полуторці. Від усього села — одна хата. Живуть у льоху. Стара лежить, не встає, а дочка її, коли доглядала мене, ще була жінка як жінка, років сорока. А то — від голоду та сирості й ноги, й руки — отакі… — Ситін показав, які пухлі були в жінки ноги й руки. — Ні запасу, ні припасу, ні одежі — нічого. Держава трохи допомогла, армія на перших порах теж дала, з тилів. Але до мого приїзду все поїли, а свій хліб ще коли буде — на той рік? Люди все терплять, поки визволення чекають… Сірник — на чотири скіпочки, а то й забули, що таке сірник. У хліб чого тільки не домішують! Чай забули, ягоди заварюють. Голка — саморобка. Нитку, щоб гудзика пришити, з старої ряднини висмикують… Коли лежав у цих жінок, одужував, думав про них: живий буду, німцям, бог дасть, голову звернемо, — чого тільки для вас тоді не зроблю! А побачив їх після визволення — що я для них міг? Після госпіталю їдеш — зайвого з собою немає. Все, що в сидорі було, віддав. А більше нічого не мав. Важкувате життя у людей, війну швидше кінчати треба…

— Будемо старатися, — сказав Серпілін. — Дивлюсь на тебе й думаю: добра в тебе все-таки душа, Ситін.

— Хоч і по лінії контррозвідки працюю, — чи то з викликом, чи то з іронією сказав Ситін.

— А це вже не я, а ти за мене договорив. З чого б це?

— Так, здалося.

— І даремно! Сказав тобі тому, що війна три роки людей просто по душах б’є і такі мозолі понабивала, що дехто вже ні свого, ні чужого болю не відчуває. А ти все ще відчуваєш, — отже, душа добра, людина хороша. А контррозвідник, біс тебе знає, який ти є? Може, навіть і зовсім поганий. Моїх думок, наприклад, прочитати не зміг!

Серпілін подивився на Ситіна і згадав те основне, що хотів сказати йому ще напочатку, але не сказав, захоплений ходом розмови.

— Зобов’язаний перед тобою відзвітувати.

Ситін здивовано поглянув на нього. В устах командуючого армією це був дивний початок.

— За прапор, який ви тоді винесли, — пояснив Серпілін. — До кінця його зберегли і здали згодом у штаб Західного фронту. Я після госпіталю порушував питання, щоб, оскільки ми з прапором вийшли, відновили нашу дивізію з тим самим номером. Тоді не прислухались: німець під Москвою був… А нещодавно з одного документа довідався, що знов є сто сімдесят шоста стрілецька. А коли сформували наново з тим самим номером, гадаю, що й наш прапор їй вручили. Написав туди, на Третій Український фронт, але поки що відповіді не маю, — скінчив він так, ніби вважав за свій обов’язок доповісти колишньому підлеглому все, що знав сам.

Та, власне, так воно й було — вважав.

У будиночок увійшов Захаров, одягнений не по-літньому — в напнутій поверх гімнастерки байковій, на хутрі безрукавці, — і з порога кинув:

— Зайшов по тебе.