Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

— Так, пора. — Серпілін підвівся з місця й потис руку Захарову. — Ще не бачилися з тобою. — І кивнув на Ситіна, що схопився з-за столу: — Ось капітан Ситін об’явився, з яким три роки тому з-під Могильова виходили.

— Нікітін заходив до мене, вже доповів, хто в тебе сидить. — Захаров привітався з Ситіним. — Якщо не закінчили розмови, з твого дозволу послухаю…

— Коли ти прийшов — закінчили, — сказав Серпілін. — І взагалі часу вже немає.

Він, не сідаючи, покрутив телефон і сказав, щоб зайшов Синцов.

— Синцова вже бачив?

— Так точно.

— Упізнали один одного?

— Упізнали.

— Забирай від мене Ситіна, — сказав Серпілін назустріч Синцову, що входив до будиночка, — організуй повечеряти і по чарці. Вважайте, що я при цьому присутній. І проведи, нехай їде. А сам о двадцять третій рівно зайдеш до мене.

Коли Ситін, відкозирявши і повернувшись на підборах, вийшов слідом за Синцовим, Серпілін подивився йому в спину й сказав:

— Хоч і в підпіллі був, а як повертатися через ліве плече, ще не забув. Вважали, що він пропав без вісті. Може, не пізно виправити — за те, що виніс прапор, дати орден?

— Чому піано? — сказав Захаров. — Від нас залежить!

— Як точно за законом — не наш.

— Зате в твоїй особі живого свідка — командарма — маємо. Скажемо Нікітіну, щоб нагородний листок писав, і включимо в перший же список.

— Гаразд. Нікітіну ти, може, скажеш?

— Можу я сказати.

— Ходімо до штабу, вже спізнюємося проти призначеного.

— А ти спізнися раз у житті! Зроби Бойкові таке свято. Він же любить, щоб усе в ажурі! А в нього зараз, як на гріх, не в ажурі — на останнє донесення чекає, щоб усе підсумувати, — з Кирпичниковим зв’язок урвався.

Понтонери почали в темряві зі своїм господарством пересуватися й десь зачепили… Зараз кругом дублюють.

— Це погано, — сказав Серпілін.

— Від Бойка вже всім і кожному перепало; можемо не добавляти, — всміхнувся Захаров. — А як тут у вас з начальством було — все тихо?

— Майже, — Серпілін розповів, як вийшло з артполком з резерву головного командування.

— Це ще добре, — зрадів Захаров, дізнавшись, що Батюк подзвонив Серпіліну про свою згоду. — Швидко переборов себе. Раніш він на це більше часу гаяв. Ну, а як Львов? Котлетками своїми частував?

— Сьогодні не частував. Навпаки, сам коньяку випив.

— Все-таки, виходить, не тільки ми хвилюємось, і в нього теж душа болить. Тільки біс її знає, де вона в нього є, в якомусь не в тому місці, що в усіх людей: ніяк її не намацаєш. Відверто кажучи, тікав од нього сьогодні, ховався у військах. Настрій такий: чисту білизну вдягти — і в бій! Не хотів, щоб зіпсували.

Коли Серпілін почув це, його раптом охопило відчуття важливості майбутнього бою, відчуття, яке часом відсовували кудись убік і він та й інші військові люди. І не воєнної важливості того бою, її вони відчували навіть у всіх дрібницях і деталях підготовки. Про воєнну важливість своєї справи вони пам’ятали. А то була інша важливість, ще більша — людська, вона нагадувала, що в них попереду не просто війна, а земля і люди, яких вони залишили колись.

Від думки про це Серпілін раптом відчув себе не тільки сильним усією тією силою, яка була в його готовій до наступу армії, а ще й винним перед тими людьми там.

Але як не дивно, це почуття своєї вини перед ними робило його зараз морально не слабшим, а сильнішим. Він відчував, що просто не зможе не виправдати їхніх великих і тривалих сподівань.

— І правильно, Костю, треба на завтра чисту білизну одягти, — сказав він Захарову, хоч, незважаючи на їхні близькі стосунки, ще ніколи не називав його так.

І той, відчувши його хвилювання, нічого не відповів, лиш мовчки й міцно, вище ліктя, стис йому руку, коли виходили з будиночка.

— Що це, чи не накрапає? — підвівши голову, спитав Серпілін.

— Мені теж, коли вилазив з машини, здалося. Вітер, листя шумить.

Вони вже підійшли до штабного намету, коли десь праворуч, дуже здалека, почувся гуркіт літаків.

Обидва зупинились і довго прислухалися, нічого не кажучи один одному.

Бойко, коли вони зайшли до намету, стояв біля столу й говорив по телефону.

— Все ясно. Зрозуміло! І вам бажаю того самого!

Він поклав трубку і, обернувшись до Серпіліна та Захарова, сказав:

— Від Костіна дзвонили. Дві його дивізії вже в повітрі. Пішли на цілі.

— Тепер, можна сказати, почали, — мовив Серпілін.

Четверту добу наступу Серпілін зустрів на новому командному пункті, в лісі, де ще три дні тому був один із спостережних пунктів німців. У лісі стояв густий дух живиці, що йшов від обрубаних і посічених осколками сосен.

Але й цей новий командний пункт сьогодні мали змінити, поспішаючи за військами, що продовжували наступ.

Повернувшись сюди вночі і мертвим сном проспавши чотири години, Серпілін одержав донесення, що один з кинутих до Дніпра передових загонів переправився і захопив плацдарм.

Уночі командир корпусу й командир дивізії клялись і божилися, що на ранок зроблять це. І от зачепилися, виконали свою обіцянку.

Немає нічого кращого, як дізнатися від підлеглих, що виконали обіцяне. Коли б завжди так, війна була б легким ділом, тільки встигай дивитися на годинника. Та, на жаль, на війні далеко не все виходить за годинником і в інших, і в тебе самого!

Ті, хто перший стрибає через річку, завжди стрибають легко споряджені. Тепер усе і в німців, і в