Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

що ми тепер стільки заправок боєкомплектів і добових видач маємо, коли хочете знати, заслуга Львова.

Серпілін промовчав. Згадав сьогоднішнє стомлене обличчя Львова і подумав: «Звісно, і його заслуга, й чимала, певно. Подобається чи не подобається тобі людина, а треба бути до неї справедливим, тим більше на війні».

Попрацювавши з Бойком ще близько години і сказавши йому, що повернеться о двадцять другій тридцять, Серпілін пішов до себе.

Робочий день почався рано — з п’ятої ранку — і тривав понад чотирнадцять годин, а справ лишалося ще багато. Він наказав з’єднати себе з двома командирами корпусів, щоб доповіли про виправлення недоробок, які він помітив сьогодні під час поїздки. Потім вислухав начальника інженерної служби армії, або, як це по-старому звалося, начальника інженерів полковника Соловйова, котрого викликав з цього самого приводу. Соловйов був військовим інженером ще в першу світову війну і не належав до числа тих, хто поспішає доповісти, що в нього все гаразд. Усе, що було заплановано зробити до початку наступу, він зробив; зробив ще й більше цього з власної ініціативи. І недоробки, на які звернув його увагу Серпілін, також виправив. Але сам усе ще залишався невдоволений інженерним постачанням наступної ітерації і після доповіді, вже виходячи, не втримався, наказав:

— Нам би ще три доби, товаришу командуючий… Або хоча б дві.

— Ти ба, чого захотів, — усміхнувся Серпілін. — Тепер нам не трьох діб, а трьох годин сам господь не додасть.

Після начальника інженерів з’явився начальник розвідвідділу. Про те, що вночі у тилу в німців було помічено багато вибухів, повідомляла й артилерійська звукометрична розвідка, і авіатори-нічники, які засікли понад десяток пожеж. Але зараз начальник розвідвідділу прийшов з картою, на якій він, згідно з останніми даними, що надійшли зі штабу партизанського руху, позначив у смузі майбутнього наступу армії всі пункти, де минулої ночі було вчинено диверсії на залізницях у тилу в німців.

— Надрізали їм уже вени, — сказав начальник розвідвідділу, людина молода й схильна до образних висловів. — А нинішньої ночі розітнуть їм увесь рух — ні туди ні сюди!

— Ну, весь не весь, — мовив Серпілін. — На війні ж воно так: один розтинає, другий лагодить. Так у нас, так і в німців. Та коли в такий спосіб скоротять у них хоча б на третину пропускну спроможність залізниць — величезне діло зроблять! Навіть важко мені визначити міру нашої вдячності товаришам партизанам!

Відпускаючи розвідника, подивився на нього повільним поглядом. Так уже воно звичайно буває перед початком операції — востаннє дивляться таким поглядом різні начальники, кожний на свого розвідника, і думають: скільки процентів його передбачень справдиться і скільки ні? І з якими допусками ти на них поклався? Якою була міра твоєї віри й невіри в тому остаточному сплаві розрахунку і риску, що закладений у плані кожної операції.

Розвідник витримав повільний погляд Серпіліяа і не став раптом висловлювати різні додаткові міркування, на які тягне в таких випадках не впевнених у собі людей.

Витримав погляд і, все ще радий з того, що дізнався від партизанів, підвівся з місця й стенувся, мов качка, — молодий, повненький і веселий.

Відпустивши його, Серпілін подзвонив командуючому повітряною армією, з яким колись навчався на командному факультеті Академії Фрунзе.

— Як, тезко, — спитав Серпілін по телефону (командуючого повітряною армією також звали Федором), — що чути в Костіна? Чи не змінив він своїх намірів?

Костін за розробленою для наступу кодовою таблицею, був псевдонім командуючого дальньою бомбардувальною авіацією.

— Не змінив. І навряд чи вже змінить.

Працюватиме, — відповів командуючий повітряною армією.

— І в тебе всі здорові, ніхто не захворів?

— У мене всі здорові, хворіти не звикли, — всміхнувся по телефону авіатор. — До скорого побачення…

Уже подзвонивши, Серпілін подумки вилаяв себе за це.

Дзвінок до авіаторів — зайвий дзвінок, — а все-таки не втримався, подзвонив! Нічого не попишеш. Чим ближче до бою, тим дужче непокоїшся. І як не тримай себе в руках, усе одно цей внутрішній неспокій знайде справжній вихід лише завтра, в самому бою.

Серпілін подивився на годинника. Захаров усе ще не дзвонив. Мабуть, був у дорозі. До приходу Нікітіна лишалось кілька хвилин.

Серпілін оглянув робочий стіл. Хоч як це дивно, на ньому нічого не залишилось. Усе, що на цей час намічено зробити, було вже зроблено. «А взагалі війна в голові вміщується, тільки коли її частинами береш, — подумав Серпілін, стомлено заводячи обидві руки за голову й кількома рухами — туди й сюди — пробуючи, а чи не болить зламана ключиця. — Спершу про одне подумаєш, потім про друге, потім про третє, потім про четверте. І отак день у день, рік у рік мозок забитий усім цим — то одним, то другим, то третім, одне за одне чіпляється, одне одного рухає… А якби взяти все пережите та про все одразу подумати: що воно таке, війна, з чого складається? Голова трісне! Ніякі обручі не вдержать».

— Заходь, — сказав він назустріч полковникові Нікітіну, котрий з’явився на дверях будиночка. — Сідай.

Розповідай, які в тебе таємниці.

— Можу й стоячи доповісти, товаришу командуючий.

Таємниці в мене недовгі, на три хвилини, — сказав начальник особливого відділу — так його за звичкою в думках називав Серпілін, хоч особливі відділи ще минулого року були перейменовані в «Смерш».

— Нічого, не поспішай, — мовив Серпілін, — хто-хто, а ти мене рідко турбуєш. Не пригадаю, коли й був…

Поки полковник Нікітін, на вигляд молодий, а насправді зовсім не такий уже й молодий, гарний блондин, присував собі табуретку й сідав навпроти, Серпілін, дивлячись на нього, подумав, що навряд Чи за всі два роки спільної служби з Нікітіним у них набереться хоч дві години розмови.

Людина мовчазна й холоднокровна, куди їй не слід, носа не стромляє, але й свої права пам’ятає. Таким і мав бути контррозвідник. У вічі не лізе, доповідає рідко, та й то здебільшого Захарову. Так уже заведено. Робить своє діло без зайвих слів, а вдаватися в деталі —