Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

на «ти» згори і «ви» — знизу. Так і залишилось, хоч за законом не годиться і, коли вдуматися, неправильно. Та вже так!

Кузьмич — виняток: ти йому «ти», і він тобі «ти».

В літах людина. Тільки коли, як оце зараз, звертається до тебе офіційно за службовою посадою, тоді, звичайно, на «ви». Дотримується.

Кузьмич сів до столу і сказав усміхаючись:

— Провів командуючого фронтом. Охолов трохи дорогою, поручкався зі мною одним за вас за всіх і сказав на прощання: «Бережіть здоров’я, щоб знову підставки не підвели». Нагадав мені Сталінград, ту історію, — Кузьмич підморгнув Серпіліну. — Цілий день на «ви» мене звав.

— А хіба погано? — спитав Серпілін. — І всім би нам так! Самі не помітили, як розучилися.

— Звичайно, непогано, — погодився Кузьмич. — Коли з поваги, від душі. А він, мабуть, просто вирішив: гаразд, зватиму на «ви», поки тебе, старого чорта, ще ноги носять! А між іншим, член Військової ради фронту не молодший за мене, ми з ним однолітки, з вісімдесят шостого.

Почувши це, Бойко з недовірою зиркнув на Куаьмича: як так — ровесники з членом Військової ради фронту?

Кузьмич у сприйнятті Бойка був дід; через свій низенький зріст навіть дідусь. А Львов — зовсім інша річ. І хоч теж немолодий, а про нього не можна було сказати ні «дідусь», ні «дід». Було в ньому щось протипоказане цьому. Може, та звичка до влади, яка й зримо, й незримо йшла від нього і заважала іншим людям сприймати як діда цього вже давно не молодого чоловіка.

— Які в тебе плани, Іване Васильовичу? — спитав Серпілін, котрий знав, що хоч який сумлінний Кузьмич, а за ним водився старечий грішок: напрацювавшись по нікуди й відчуваючи, що має право трохи відпочити, він бував балакучим і не зважав на те, чи схильні до цього його співрозмовники, а чи ні.

— План мій простий. Чаю вип’ю, на три години зімкну очі, а потім, проти ночі, поїду по дорогах, щоб ніде безладдя не було. Бо слов’яни як? До останнього часу пильнують, стараються, а потім хтось візьме й наостанку всю справу зіпсує. Піду, — сказав він і, вже надівши кашкета, згадав — Усе думаю, що ж я недоказав? Що є субординація, обіцяв вам пояснити.

— Ну, ну, — всміхнувся Серпілін.

— Це ще в старій армії ходило. Фельдфебель новобранця навчає, каже йому — затям, що є субординація: я начальник — ти дурень, ти начальник — я дурень!

Серпілін і Бойко навіть розсміялися від несподіванки.

— Невже ні разу не чули?

— Коли б чув — не забув би, — сказав Серпілін. — Формулювання діалектичне, є що затямити.

— Ну от і гаразд! А я піду.

Кузьмич уже вийшов, коли Бойко раптом з досадою махнув рукою.

— Забули його обрадувати, що господарство те одержали…

— Завтра дізнається, — сказав Серпілін, за звичкою не надаючи особливого значення тому, що його заступник не цілком обізнаний з усіма справами.

І в цій звичності відбивалося саме становище, що його займав Кузьмич у їхній армії, а в інших арміях багато інших, таких самих, як він, заступників командуючих.

Так уже здебільшого виходило, що на цих посадах затримувалися люди, котрі командувати арміями не будуть і в начальники штабу не підуть — далекі від штабної роботи. На дивізію їх також не пошлеш — уже відкомандували там своє, а коли звільнилося місце командира корпусу — на нього звичайно намагаються найкращого з командирів дивізій висунути.

До Кузьмича в Серпіліна було два заступники. Один, що залишився після Батюка, людина добра, але у воєнному відношенні відстала, чесно наклав своєю головою, виконуючи чергове доручення, як і завжди на самісінькій передовій, під вогнем.

Замість нього після поранення з госпіталю прислали заступником молодого генерала. Рвався швидше на фронт, на будь-яку посаду і, пробувши три місяці, показав себе з найкращого боку. На той час один з корпусів залишився без командира: забрали просто з поля бою з проривом виразки шлунка — приховував свою хворобу до останнього. Командири дивізій, на думку Серпіліна, до командування корпусом тоді ще не дозріли, а заступник Кирпичников був напохваті, і Серпілін запропонував призначити його, вважаючи за краще лишитися без заступника, ніж без командира корпусу.

А тут саме Кузьмич надіслав листа. Дістав після Сталінграда й госпіталю звання генерал-лейтенанта і сам напросився на цю посаду. І Серпілін узяв. Точніше, не взяв, а дав зрозуміти, що згодиться. І коли запитали — підтвердив. І не каявся в тому. Кузьмич був людиною самовідданою й сумлінною. В чому виникала потреба, те й робив. А взагалі, по суті кажучи, був у штабі армії генералом для доручень, хоч такої посади немає і не передбачено.

Коли Серпілін тимчасово вибув з ладу, ні в кого не виникало думки, що командувати за нього армією може Кузьмич. Кандидатура була одна — Бойко. Навіть і питання ні про кого іншого не стояло.

І сам Бойко, відчуваючи свою молодість, силу, здібності й розуміючи, що тільки він є й буде першим заступником командуючого, ставився до Кузьмича навіть при своїй крутій вдачі, можна вважати, дбайливо. Не ображаючи старого, зумів поставити себе з ним правильно не лише в присутності Серпіліна, а й за його відсутністю, поки виконував обов’язки командарма. Про це сам Кузьмич, за своєю природженою справедливістю, поспішив сказати Серпіліну в перші ж дні після приїзду.

— Чомусь Захаров про себе знати не дає, — згадав Серпілін, коли Кузьмич пішов. — Зранку у військах і жодного разу не подзвонив.

— Бродить там десь по передньому краю і ще не знає, що Львов уже поїхав, — сказав Бойко. — Як дізнається — повернеться. А я, — додав він, помовчавши, — хоч про нього всяке кажуть, все одно поважаю Львова. Довелось і з начальником штабу фронту про це говорити, і з начальником штабу тилу — Львов жодному ешелону не дав повз нас до сусідів проїхати. Що нам — те нам, нікому не віддав! А охочі урвати були. Сидів на постачанні фронту дні і ночі. І